Пожежник
- Автор: Хилл Джо
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-617-7489-78-7
- Переводчик: Евгений Гирин
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Пожежник». Краткое содержание книги:
Від холоду в неї оніміли щоки. Гарпер збігла піщаним схилом донизу й зайшла в хижу Пожежника, навіть не постукавши. Вона переступила через поріг, потираючи руки та тупцяючи ногами, обтрушуючи сніг.
— Вілловз! Ніколи ще не був такий радий побачити інше людське обличчя! Почуваюся так, наче мені автівку на груди припаркували. Мені так не боліло відтоді, як «Guns N’ Roses» розпалися.
— Вибач, — промовила вона і опустила додолу полотняну торбину, з якою прийшла. — Напружений день.
Вона розтулила рота, готова розповісти йому про Джейкоба і Мальборо-Мена — про те, як її ледве не впіймали — та враз затнулася.
Він сидів на розкладачці у чому мати народила, не враховуючи перев’язу, який вона зробила йому з полотняного сагайдака. Сором йому прикривало хіба що простирадло, зібгане на колінах і підтягнуте до стегон. Уся шкіра була розписана диявольськими письменами чорним по золотому. Синці під лускою потемнішали, набувши смородино-ожинового відтінку. Їй самій заболіло у грудях від самого лише погляду на них.
— Ти й досі роздягнутий, — промовила вона.
— Ну, — відказав він, — подумав, що не варто завдавати собі клопоту. Ти хіба не оглянеш мене? А то стільки мороки одягатися, щоб потім одразу ж усе зняти. І де тебе носило? Я тут цілими днями був на самоті, покинутий на мулистій піщаній бульці. Ще й співрозмовників жодних, окрім себе самого.
— Ну, принаймні тобі випало порозмовляти з тим, хто вважає тебе розумним.
Він впився хижим поглядом у полотняну торбину.
— Сподіваюся, там є морфін. І цигарки. І свіжозмелена кава.
— Хотіла б я мати морфін. Власне, про це ми ще поговоримо.
— Цигарки?
— Наразі жодних цигарок для вас, містере Руквуд, я не маю, — відказала вона, обачно добираючи слова. Брехнею це не було — але й цілковитою правдою теж. Гарпер ставала дедалі вправнішою з цими вивертами. — Вважай це нагодою кинути курити, поки паління тебе ще не доконало.
— Думаєш, мене куриво доконає? Коли я димлю, сестро Вілловз, то це іншим варто турбуватися про здоров’я. Що ж, хай би хоч свіжа кава була.
— Я принесла тобі чудового розсипного чаю...
— Чаю! По-твоєму, мені хочеться чаю?
— Чом би й ні? Ти ж англієць.
— Того ти вирішила, що я п’ю чай? Ти, можливо, думаєш, що я раніше блукав затуманеним Лондоном у мисливському кашкеті, балакаючи до своїх кумпелів ямбом? Жінко, в нас теж є «Старбакс».
— О, добре. Бо ще є кілька пакетів розчинної зі «Старбакса».
— Чого ж ти зразу не сказала?
— Бо не натішуся, як ти дратуєшся. Давай я поставлю чайник, а ти бодай штани одягнеш. Щось я не пригадую жодних поранень нижче пояса, котрі потребують медичного огляду.
Він обвів каламутним поглядом підлогу, тоді потягнувся кістлявою ногою до пожежних штанів.
Гарпер глибоко вдихнула, наміряючись врешті розказати йому про мандрівку додому, — а тоді знову завела розмову на манівці, запитавши:
— Ти завжди хотів бути пожежником? Давно ти так одягаєшся? З дитинства? — На ці балачки Гарпер штовхав адреналін. Їй стало цікаво, чи саме так люди почуваються під час стрибка з парашутом. Руки в неї тремтіли.
— Аж ніяк. Я мріяв стати рок-зіркою. Хотів носити шкіряні штани й проводити вихідні у ліжку з обдовбаними моделями. А ще писати пісні, повні претензійної недомовленості.
— Не знала, що ти ще й музикант. На чому грав?
— Ой, та руки так і не дійшли навчитися грати на якомусь інструменті. Видавалося надто клопітним. Та й, оскільки мати була глухою, а батько — тираном, музична освіта до списку пріоритетів моєї сім’ї не належала. Найближче до життя рок-зірки я дістався, хіба продаючи наркоту.
— Ти барижив? Щось мені це не подобається. Які саме наркотики?
— Галюциногенні гриби. Мені здалося логічним спробувати отримати хоч якийсь зиск з власного вченого ступеня у ботаніці. Я продавав різновид псилоцибінового гриба, називався він «Смурфштик», — синенький такий, користувався попитом і добре смакував з парою яєць. Бажаєте якось зі мною скуштувати омлет з «Смурфштиком», сестро Вілловз?