Пожежник

— Її тут не було. Я вибираюся сюди час від часу, сам розумієш. Приглядаю за будинком. Підозрюю, що рано чи пізно вона повернеться. По книжки або по улюблену піжаму, чи по свого старого ведмедика Вінні. Клянуся, часом я почувався наче якийсь розбещувач дітей, коли спав з нею. Щороку на Різдво ми сідали дивитися «Мері Поппінс». Одразу, як розгортали усі подарунки.

— Господи, — проказав той другий, з голосом товстуна, і Гарпер нарешті зрозуміла, чому він здався їй знайомим. Вона вдосталь наслухалася Мальборо-Мена по радіо. — І ти чекав, аж поки вона захворіла, щоб уколошкати її?

Він вибухнув реготом від власного жарту. Інший чоловік — не Джейкоб — вшанував його дотеп пронизливим смішком.

— Як бачиш, відтоді як засніжило, тут нікого не було. Жодних слідів, — промовив Джейкоб.

— Ти, мабуть, маєш рацію. Та ми все-таки порозглядаємося довкола. Просто для певності. Ти в курсі про мене й таємне мовлення? Про радіо у мене в голові? Ні? Коли мені було дванадцять, я міг прикласти долоню до вимкнутого радіо, заплющити очі, й мені було чути, як діджей представляє «Ходи сюди»[83]. Подумки чути. Наче я був якоюсь антеною, що тягнула сигнал прямісінько до мозку. Я усім друзякам кажу, і тут з кожним поб’юсь об заклад, якщо ми тільки увімкнемо радіо, то гратиме саме «Ходи сюди». Кожен завжди скидається по баксу. Тоді я клацаю радіо, а Стівен Тайлер тут як тут, розводиться про те, як дівка з нього кров смокче. Чи коли я був достатньо дорослий, щоб уже водити. Сиджу собі у гівняному Транс-Амі кореша, авто заглушене, чекаю поки він намалюється з-за рогу з упаковкою «Шлітца»[84]. І зненацька я знаю, що Мо Вон вибив гоум-ран[85]. Я знаю. Приходить мій приятель, повертає ключі — і цілісінький Фенвей вибухає ревом через цей славетний удар. Джо Кастільйоне розходиться, як далеко Мо вибив м’яча[86]. Якийсь час я гадав, що, може, приймаю сигнал через свої пломби. Та відтоді, як почалась чума, я почав чути нові сигнали. Часом я чую власний голос у таємному мовленні, зачитую якісь новини. Чую, що дюжину паяльників злапали, поки ті ховалися у підвалі Портсмутської бібліотеки, і що їх перестріляв героїчний кремаційний загін. Тож я підіймаю на ноги всю банду, ми мчимо туди, і як пити дати — паяльники, які ховаються у підвалі. Пригадуєш, Марті? Пригадуєш, як я сказав, що нам варто зганяти до Портсмутської бібліотеки й усе оглянути? Повбивали до останнього тих вишкребків. Усе склалося саме так, як я собі почув по телепатичному випуску новин.