Пожежник

Гарпер мала би почуватися знедоленою, задихаючись від ридань, чи безпорадно здригатися від шоку. Та натомість вона відчувала збудження, наче тільки-но з’їхала косогором на межі своїх можливостей, блискавично роблячи повороти, швидше, аніж будь-коли в житті. Раніше вона чула про викиди адреналіну, проте завжди сумнівалася, чи колись зазнавала подібного. Гарпер нетямилася, ноги й далі несли її вперед.

Вона гадки не мала, куди прямує, поки не дісталася до місця. Дівчина проминула вхід до табору Віндем — повз ланцюг, натягнутий між кам’яними монолітами, повз вигорілий кістяк автобуса, — і простувала по Літтл-Гарбор-лейн, поки не ступила на гравій. За якусь сотню футів вона дійшла до сліпа, а тоді почала спускатися до плескотливої піняви Атлантики.

І ось перед нею був острів Пожежника. Вона рвучко перелізла через кам’яний хвилеріз, дві хвилини йшла галькою і врешті опинилася біля пірса табору Віндем.

Гарпер обіцяла Еллі, що повернеться за дві години. А минуло вже, напевно, вдвічі більше. Вона боялася зустрітися з Еллі, в якої тепер уже, мабуть, були неприємності, і яка майже точно провела увесь вечір не знаходячи собі місця від хвилювання. Гарпер дала собі урочисту обіцянку, що зробить усе необхідне, аби загладити перед нею провину.

Та Еллі доведеться ще похвилюватися. Гарпер ось уже три дні як полишила Джона Руквуда самого на острові з забитими ребрами, розтягнутим ліктем та зап’ястям, що зазнало серйозного вивиху. Саме через нього вона і втекла з лазарету. Було б сумним жартом повернутися назад, так його й не побачивши.

Та й до того ж, попри всі ті розмови Еллі про те, що вони почнуть робити приклад з людей, котрі порушують правила, Гарпер досі не могла сприймати це все надто серйозно. Для неї то було мов знову потрапити до початкової школи. Там були, певна річ, правила й наслідки за їх порушення... але правила, як і наслідки, застосовували дорослі до дітей, а Гарпер доросла. Учень міг отримати догану, якщо гасав коридором, проте якщо хтось із персоналу кинувся бігти, імовірно, на це була вагома причина. Її поведінка, можливо, й дратувала Бена, та вона поговорить з ним і все владнає. Його авторитет (чи Керол) лякав її не більше, аніж учительська постать. Та й навряд чи її змусять писати «я не покину табір без дозволу» сотню разів на дошці.

Вона веслувала крізь пливку темінь, відчуваючи всередині слабенькі погойдування, наче й у собі мала маленьке море.

Гарпер постукала у двері хижі Пожежника.

— Хто це там?

— Гарпер.

— А! Нарешті. Попереджаю, я роздягнутий.

— Я почекаю хвильку.

Гарпер зробила ковток вологого солоного мерзлого повітря, видихнувши його цівкою білої пари. Вона досі не мала нагоди як слід оглянути його острів. Тож, скориставшись можливістю, видерлася на велику дюну, що здіймалася посередині, щоб роззирнутися навколо з найвищої точки.

Скелище було не таким вже й великим. Кілька акрів завдовжки, воно нагадувало формою око. Один центральний кряж тягнувся вздовж усього острова, а скраєчку тулилася хижа Пожежника. На південному гребні стояла руїна гостьового будиночка: завалений прямокутник обвуглених балок, що стирчали з-під снігової шапки, не товщої за простирадло. Побачити човен було для неї несподіванкою: він стояв на гальковому пляжі, що на східному схилі острова. Тридцятип’ятифутовий вітрильник на опорах з іржостійкої сталі з вкритою цупким білим брезентом палубою. Тоді вона пригадала, що Отець Сторі казав щось про човен — про те, щоб вирушити на пошуки Марти Квінн. Якщо й далі сніжитиме, то вже невдовзі судно зіллється з ландшафтом — суцільною широкою білою дюною, що майорітиме серед інших.