Що таке антична філософія?

Безперечно, читач також може хотіти запитати мене, чи не вважаю я, що антична концепція філософії все ще жива сьогодні. Я вважаю, що частково вже відповів на це запитання, пропонуючи подивитись на те, скільки філософів модерної доби, від Монтеня до наших днів, розглядали філософію не лише як теоретичний дискурс, а як практику, аскезу чи трансформацію самого себе[845]. Отже, ця концепція завжди є «актуальною» та може бути актуалізована знову[846]. Зі свого боку, я сформулював би запитання інакше. Чи не на часі перевідкрити античне поняття «філософа», того живого філософа, який обирає і без якого поняття філософії не матиме сенсу? Чи не варто визначати філософа не як викладача чи письменника, який розгортає філософський дискурс, а, відповідно до незмінного упродовж античності уявлення, як людину, що веде філософське життя? Чи не потрібно переглянути звичний вжиток слова «філософ», яке традиційно застосовують лише до теоретика, щоб можна було застосовувати його також і до того, хто практикує філософію так само, як християнин може практикувати християнство, не будучи ні теоретиком, ні теологом? Хіба потрібно спочатку самому сконструювати якусь філософську систему, щоб потім жити філософським чином? Водночас, це зовсім не означає, що не потрібно розмірковувати над своїм власним досвідом та над досвідом попередніх і майбутніх філософів.

Проте що означає жити філософським чином? Що означає практикувати філософію? В цій праці я хотів показати, поміж інших речей, що філософська практика була відносно незалежною від філософського дискурсу. Одна й та сама духовна вправа може бути виправдана абсолютно різними філософським дискурсами, які згодом намагаються описати та обґрунтувати досвіди, екзистенційна глибина яких, зрештою, вислизає від будь-якої спроби теоріїзації та систематизації. Наприклад, стоїки та епікурейці, з різних і майже суперечних причин, запрошували своїх послідовників жити з усвідомленням неминучості смерті та концентрувати свою увагу на теперішньому моменті, звільняючись від стурбованості майбутнім та від тиску минулого. Проте той, хто практикує цю вправу концентрації, бачить всесвіт іншими очима — так, ніби він бачить його вперше чи востаннє: він відкриває, насолоджуючись теперішнім, таємницю та велич екзистенції, виникнення світу і одночасно досягає незворушності, відчуваючи, наскільки відносними є речі, які викликають неспокій та тривогу. В один і той самий спосіб стоїки, епікурейці та платоніки з різних причин запрошують своїх послідовників піднятися до космічного погляду, зануритися у неосяжність простору та часу і змінити, таким чином, своє бачення світу.