Зірка впаде опівночі

— Цей Уля наче сам чорт!

Так коротко, хоч і фамільярно, визначалися ступінь і межі їхнього захоплення. Ці слова звучали б грубо для людей, віддалених од фронту на тисячі кілометрів. І можна напевне сказати, що якби шифрувальники через кілька років знову зустрілися і за склянкою вина згадали війну, то Бурлаку Александру, — кому й належав цей вислів, — посоромився б його повторити. Але зараз вони воювали. Та зрештою, кому не відомо, що на фронті солдат, навіть найінтелігентніший, грубішає, його лексикон стає вульгарним і непристойним.

Факт, який спричинився до того, щоб невиправний «бабій» Уля виріс в очах хлопців, був його виклик до штабу армії нібито для роботи в шифрувальному відділі «Орла».

От як пояснив Михай своє повернення в дивізію:

— З'явився я до пана полковника Павлопола. Зустрів він мене дуже привітно, запитав, чи не бажаю працювати в них. Сказав, що чув про мене тільки хороше. Напевне, мав на увазі мою вправність у шифрувальній справі.

— Авжеж!.. До них, мабуть, ще не дійшла твоя слава донжуана, — пожартував Мардаре.

— Не мабуть, а таки певно, що не дійшла, хоч ви всіляко намагаєтеся скомпрометувати мене. Але хіба тебе не цікавить, що я відповів Павлополу?

— Ще й питаєш?

— Пане полковник, — сказав я йому, — якщо це наказ, то мені не зостається нічого іншого, як підкоритися. Коли ж ви тільки пропонуєте, тоді дозвольте сказати, що хоч це й робить мені честь, однак я б хотів зостатися в дивізії. Я вже встиг звикнути до мого начальника, пана капітана Смеу, а також до хлопців, які мені дуже полюбилися.

— І що ж відповів тобі на це полковник Павлопол? — поцікавився Пеліною.

— На мить замислився, а тоді й погодився.

— Ну, що я вам казав? — повернувся Бурлаку до інших. — Цей Уля наче сам чорт!

Насправді все це відбулося зовсім інакше. Михай і справді побував у штабі армії. Він супроводжував туди ксьондза.

Того дня, коли фронт знову посунувся, а КП дивізії вибрався з містечка, капітан Георгіу та Уля затрималися ще там. Ксьондза заарештували в останню мить. Спершу він божився, запевняючи, що до нього не приходив ніякий румунський солдат. Проте, коли йому сказали, що того солдата затримано і він в усьому признався, ксьондз зразу ж пом'якшав.

— Два дні перед тим, як ви мали зайняти село, — заговорив він, — до мене з'явився літній поважний пан. Його прислав один мій наставник по церковній ієрархії. Розраховуючи на мої патріотичні почуття, цей пан попросив виконати невеличке доручення. Я мусив був передати одному чоловікові у формі румунського солдата ключ, схований у молитовнику. Він зразу попередив, щоб я нічого більше не розпитував, бо йому заборонено щось говорити. Та й мій наставник нібито запевняв його, що я не виявлятиму великої цікавості… Повідомивши ще приміти того посланця, якому я мав дати ключ, незнайомий пан подякував мені та й пішов. І того ж таки вечора, коли ваші війська зайняли містечко, цей солдат прийшов, і я віддав йому ключа. Оце й усе. Не знаю, хто він. Прізвище його мені не відоме. Та я, мабуть, і не впізнав би його, якби побачив ще раз.