Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Якось вранці з вежі долинули сумні акорди сонати Шопена. Мабуть, ніколи ще чарівна музика нещасливого композитора не заполоняла так людські душі, як того ранку. Пера перестали дряпати папір, затихли машинки, рейсфедери картографів заклякли на кальці, очі вже не дивилися на розгорнуті карти… Уста не ворушились. Все немов закам'яніло.
Уявімо, що в залі кількасот глядачів зачаровано слухають симфонію Бетховена. Але вони й справді прийшли на концерт. Їхні нерухомі пози не здаються неприродними, бо це не прямий наслідок якоїсь зовнішньої сили. Навпаки, мертва тиша, що стоїть у залі, свідома й бажана, вона є необхідною умовою для того, щоб повністю відчути насолоду, якої не може дати ніяке інше мистецтво, крім музики. Проте люди, яким випала. нагода послухати гру панночки гувернантки в замку графа Андраса Комаромі, не були звичайними слухачами. Тут жили солдати, які так чи інакше трудились для фронту. І все-таки, як і в тій казці, де на помах чарівника все кам'яніє, діяльність на КП теж завмерла на кілька хвилин…
Всі слухали музику! Бо за час війни єдиною симфонією, яку їм доводилося чути, була жахлива гарматна канонада, оглушливі вибухи мін та авіабомб, набридливе татакання автоматів і кулеметів, передсмертні стогони поранених, брязкіт розбитих шибок, монотонне скрипіння возів з боєприпасами, плач немовлят, розбуджених смертоносним артилерійським вогнем, нестерпне виття вітру або нудне, нескінченне гоготання осінніх дощів. Тепер їм несподівано випала нагода послухати справжню музику. І ця музика, — хвилююча й сумна, — паче освіжила їх чистою джерельною водою, одвернула від того, що приносило жорстоке, невблаганне життя. Разом із звуками в далечінь полинули й їхні мрії та надії, про які досі ніхто навмисне не згадував. За цих кілька хвилин вони перестали бути солдатами-автоматами, готовими слухатись лише голосу обов'язку перед вітчизною.
Коли звуки стихли, всі кілька хвилин сиділи, як зачаровані. А потім, немов соромлячись своєї слабості, знову зашкрябали перами, застукали на машинках, а їхні начальники взялися виголошувати сердиті й безглузді розпорядження. Однак, незважаючи на зовні байдужі обличчя, на КП не було жодного, хто не жалів би, що чари так швидко розвіялися. І марне вони сподівалися, що панночка заграє ще раї. До вечора піаніно мовчало.
Але ранком воно озвалося знову. Однак, якщо вчорашня музика лише нагадала їм, ким вони були до війни, то цього разу, захоплені чарівними звуками, всі почали мріяти про завтрашній день, коли гармати вже перестануть рохкати і смерть більше не чигатиме на них.
А коли завмерли останні акорди, то солдати не зааплодували лише тому, що їхні оплески нещасна піаністка однаково не почула б.
Здавалося, панночка гувернантка взялася розважати їх своєю грою. Її концерти починалися в різні години: то вранці, коли всі поспішали на роботу, то перед обідом або після нього, то пізно вночі. Солдати звикли до них, і коли піаніно мовчало, вони хмурилися й нервували. І щоразу хтось ішов до управителя й запитував, чи не захворіла часом панночка гувернантка.
Концерти в їхньому щоденному житті, позбавленому будь-яких розваг, стали такою визначною подією, що не було, мабуть, жодної розмови, в якій бодай принагідно не згадувалося б про них.
— Ну, що ти скажеш про сьогоднішній концерт? — запитає раптом хтось у товариша. — Сподобався?
— Дуже… Особливо друга частина. От коли б дізнатися, що це вона грала.
— Поки стоятимемо в замку, хоч трошки порозумнішаєм, наберемося музичної культури.
— В усякому разі, завдяки гувернантці музика знайшла в моїй особі ще одного аматора. Повернувшись додому, я не пропущу тепер жодного концерту.
— А коли подумаєш, що така артистка, як вона…
— Бідолашна! Невже її й справді не можна вилікувати?
— Хто його знає! Людина — це такий тонкий механізм…
— Слухаючи її гру, навіть не віриш, що вона нещасна…
— Авжеж! В цьому і вся трагедія…
Отакі розмови велися щодня.
Невідомо, хто першим назвав гувернантку «кастеланою»[41]. Але через якийсь час тільки так її й величали. І якщо після перших концертів слава про неї не виходила за браму замка, то незабаром про чудову піаністку заговорили в усіх частинах дивізії. І часто в телефонних, а то й у звичайних розмовах прохоплювалося:
— Отже, завтра о дев'ятій привезеш мені відомості… Може, тобі пощастить послухати й панночку.
41
Кастелана — власниця замка (рум.).