Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Управитель, розповідаючи цю сумну історію, перестав плакати, а потім враз відчув сльози на очах і знову витерся, злегенька витираючи хусточкою куточки очей.
Своєю манерою витиратися він нагадував тих кокетливих, вже не першої молодості жінок, які дуже турбуються, щоб сльози не змили з їхнього лиця фарби.
— Може, вам захочеться спитати, — мовив він далі, — чи в бідолашної панночки були поклонники? Так, панове офіцери, їх вистачало!.. Пан граф запрошував на бенкети чимало паничів з найзнатніших сімей. Багато з них залицялися до нашої панночки, і, запевняю вас, не один склав би до її малесеньких ніг своє горде ім'я та маєтності.
Однак бідолашна панночка своїм поводженням зразу обеззброювала їх, даючи зрозуміти, що перешкоди між нею і ними нікому не подолати. Одні зі злості говорили, що вона холодна, як лід, і жодна жива душа не зможе її розігріти. Деякі, найгірші й найдурніші, майже ненавиділи дівчину. Проте я думаю, що справа була не в цьому. Мабуть, вона кохала когось у своїм краю, бо важко повірити, що жоден з багатьох юнаків, які упадали біля неї, не зумів заполонити її серця.
Серед поклонників панночки був один молодий граф, лейтенант-гусар, який переважав усіх своєю красою, розумом і багатством. З поваги до бідолашної панночки я не згадую його імені. Він теж закохався в неї. Тільки молодий гусар не міг примиритися з відмовою, просив і благав на колінах, щоб вона згодилася стати йому дружиною. Однак бідолашна панночка не поступилась.
І тоді, панове, сталося нещастя. Якось увечері молодий граф застрелився в своїй кімнаті. Перед смертю він написав нашій бідолашній панночці листа і поклав його на стіл.
Дівчина прийшла подивитися на самовбивцю, бліда-бліда, як стіна. Хтось подав їй конверт. Вона розпечатала його тремтячими руками, прочитала текст і зомліла.
Тижнів два пролежала без пам'яті і все марила. Потім поволі й видужала. Але з того часу ніхто не почув од неї ні слова.
Ось така є, панове, трагічна історія нашої нещасної панночки!..
Управитель затих… Розчулені його розповіддю, мовчали й офіцери. Тільки згодом капітан Медря запитав через перекладача:
— А що кажуть лікарі? Невже її не можна лікувати?
— Пан граф зробив усе можливе. Панночку оглядали найкращі спеціалісти. Одні категорично заявили, що її не можна вилікувати; інші потішали, що згодом їй полегшає; треті запевняли, що видужання настане лише після другого такого ж сильного шоку. Та хто може знати? Вона дуже нещаслива, бідолашна наша панночка.
І управитель глянув на одну з веж замка.
— Чи не там вона мешкає? — спитав Хіастру, перехопивши його погляд.
— Так! Відколи приїхала, там і живе. Дуже їй сподобалась вежа, і пан граф дозволив поселитися там, хоч йому більше хотілося, щоб вона жила поряд з віконтом. Та хіба ж міг хто-небудь в чомусь їй відмовити? Тепер вона рідко коли показується, весь час сидить запертою і шиє собі ляльки. А коли сходить вниз, то йде прямо до оранжереї. Дуже любить квіти і піаніно. Якщо ви оселитесь тут, то, звичайно, почуєте її чудову гру. Квіти і піаніно тільки й любить. Та зрештою… Коли б не я, то вона померла б з голоду.
— Ще одне питання. В мене склалося враження, що ти досить освічений. Я не хочу тебе ображати, але мені здається, що управителем ти став випадково.
Угорець поблажливо посміхнувся:
— Я зовсім не ображаюсь. Навпаки, мені дуже приємно, що ви так думаєте про мене. По правді кажучи, пане офіцер, я самоучка. Як ви помітили, у пана графа велика бібліотека. І я багато читав, просто не міг відірватися од книжок. Ось тому й знаю більше, ніж належить слузі. До того ж ви не забувайте, що за двадцять їдоків служби у пана графа мені часто доводилось розмовляти з вельможними людьми. Мимоволі можна було трохи обтесатися.
— Одним словом, ти задоволений своїм становищем!
Управитель на якусь мить замислився, а тоді, не вагаючись, відказав:
— Авжеж!.. Пан граф цінує мене. І перед від'їздом зауважив: «Я залишаю на тебе замок, Іштван. Будь тут замість хазяїна». Так він мені й сказав. Та цього можна було й не говорити, бо досі я вірно служив панові графові. Сподіваюсь, так буде й далі, хоч зараз настав тривожний час. Однак не це мене турбує, пане, а доля нашої бідолашної панночки. Про неї я теж мушу піклуватися.
Тим часом писарі склали план замка. Старий управитель на прощання занепокоєно спитав:
— Пробачте мені за сміливість, але чи можу я бути спокійним за бідолашну панночку?
— Так, пане, і за неї, і за себе. Ми не чіпаємо мирне населення.