Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— А чи думав ти, панотче, як зветься те завдання, що ти його виконав з такою ретельністю? — запитав Уля.
— По-вашому, шпигунство?
— А хіба ні?
— Патріотичний вчинок, коли хочете знати. Хочу уточнити, що, виконуючи це доручення, я керувався не лише патріотичним почуттям. Ви ж, як солдати, підкоряєтеся наказам своїх начальників. Ми, служителі церкви, теж воїни, воїни армії Христової. Як рядовий цієї армії, я одержав наказ свого наставника і не міг його не виконати. У нас теж дисципліна…
— І це все, що ти можеш сказати, отче?
— Абсолютно все!
— Про що ви ще говорили з тим солдатом?
— Все інше — дрібниці. Вони не можуть вас цікавити.
— А спробуй розповісти.
— Ну, слухайте. Коли приймаєш гостя, то його слід почастувати. Я мав пляшку доброго лікеру, приготовленого моєю економкою. Він взяв у мене рецепт. Сказав, що попросить свою дружину зробити кілька пляшок такого питва.
— Ну, а далі?
— Ми з ним говорили ще про війну. Мушу признатися, його оптимізм видався мені трохи перебільшеним.
— І більш нічого?
— Щиро признатися, вже не пригадую.
— А що ти міг би розповісти про товариство «Садовод».
— Я тільки знаю, що таке існує в містечку.
— А сам ти не є його членом або акціонером?
— Зовсім ні!
— Той посланець, якому ти передав ключа, розпитував про це товариство?
Ксьондз якусь мить вагався.
— Так! Але я не думав, що вас може цікавити ця дрібниця. Солдат розпитував, як дійти туди. А потім подякував мені і пішов.
— Звертаю твою увагу, отче, на те, що, приховуючи якийсь відомий тобі факт, ти цим самим ускладнюєш своє становище.
— Я сказав правду.
— Германа Гартмана ти ніколи не знав?
— Це прізвище вперше чую.
— А цього чоловіка не бачив? — І капітан Георгіу поклав перед ксьондзом фотографію Германа.
Той з байдужим виглядом кілька хвилин дивився на фото.
— Лише з виду. Ніколи не мав з ним ніяких стосунків.
— А що ти знаєш про нього?
— Майже нічого. Якщо не помиляюсь, його звали Зигмонд Дорі. Він прибув до нас зовсім недавно як представник німецької фірми мінеральних добрив.
— Його застрелено, отче!
— Невже? Ото біда!
— А хіба ти не знав цього?
— Ні!
— Його застрелили в приміщенні товариства «Садовод» через годину після того, як до тебе приходив той тип за ключем.
— Ви хочете сказані, що він його і вбив?
— Авжеж!
— Можливо. В усякому разі, я непричетний до цієї справи.
— Це ми ще з'ясуємо.
— Запевняю нас, я нічого не приховую. Беру на себе всю відповідальність за вчинені мною проступки, але мені аж ніяк не хочеться відповідати за те, про що я й гадки не маю.
Скільки не допитували його в другому відділі дивізії, він так нічого більше і не сказав. І вирішили відіслати ксьондза в штаб армії.
Ось через це Уля й спізнився і лише через три дні повернувся на КП, що вже містився в замку графа Андраса Комаромі.
Через кілька годин після того, як КП розквартирувався в палаці, офіцерам, унтер-офіцерам, писарям, днювальним та ординарцям стала відома драма панночки гувернантки, і вони жваво обговорювали її. Ця історія, переходячи з уст в уста, набирала різних варіантів, залежно від фантазії оповідача. В одному з них говорилося, що молодий граф і лейтенант гусарів справді застрелився, але не через байдужість до нього вродливої гувернантки, а тому, що побачив її в обіймах другого поклонника. В іншому варіанті розповідалося, що лейтенанта вбив хазяїн замка — коханець гувернантки, а потім, щоб зам'яти це вбивство, і розповсюдив чутку про його самогубство. Були й такі, які казали, що гувернантка сама застрелила гусара з ревнощів.
А ще одна версія, руйнуючи інші розповіді, доводила, що все сталося зовсім інакше. По-перше, вона заперечувала не лише самогубство гусара, а навіть його існування. Правда, гувернантка втратила розум через мужчину, але той ніколи й не переступав порога замка. Він жив далеко, на її батьківщині, був заручений з нею, та, незважаючи на клятву, одружився з іншою. Не витримавши цього удару, бідна панночка й збожеволіла.
А взагалі коли б ці версії записати разом, то вийшла б велика книга.
Хоч минуло вже кілька днів, проте ніхто з теперішніх мешканців замка не мав нагоди бачити героїню трагічної історії. Один лише управителі, тричі на день підіймався на вежу, несучи гувернантці їсти. І марне румуни піднімали свої очі догори, сподіваючись хоч на мить спостерегти її у вікні.
Через кілька днів це зацікавлення почало спадати. В скорому часі всі й забули б про жінку, що добровільно ув'язнила себе у вежі, бажаючи бути ближче до вітрів і туманів. Але цього не сталося, бо одна незвичайна подія знову збудила цікавість і співчуття.