Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— То чому ж граф не забрав її з собою?
— Думаєте, не схотів? Ні. Бідолашна панночка відмовилась їхати з ним.
— Слухай, голубе, чому це ти все повторюєш — бідолашна та бідолашна?
Очі управителя зволожилися, і він вийняв хусточку.
— Бо в панночки помутився розум.
— Ти хочеш сказати, що вона божевільна? — запитав Хіастру. А потім повернувся до капітана Медрі. — Ви чуєте, пане капітан? Тут живе якась навіжена панна. Що будемо робити?
Управитель витер сльози на очах і тремтячим голосом проказав:
— Пане офіцер, я ніколи не зміг би вимовити те слово, яке щойно почув від вас. У бідної панночки тільки помутився розум. Вона дуже нещасна.
— Я не збагну, в чому річ. Поясни.
— Вже два роки, як панночка гувернантка не вимовляє й слова.
— Вона оніміла? — здивувався Хіастру.
— Ні!
— Тоді висловлюйся, будь ласка, зрозуміліше.
— Мабуть, відвикла говорити.
— Ніколи не доводилось слухати про таке.
— На жаль, це правда. Вже два роки ніхто не чув з її вуст ні слова.
— А коли до неї говорять, вона розуміє?
— Авжеж. Але не хоче… вірніше, не може відповідати.
— Дуже дивно! — вигукнув вражений молодший лейтенант.
— А чому?
Управитель сумно похитав головою:
— Це ціла історія, пане офіцер. І до того ж дуже сумна. Пробачте, але мені важко втримати сльози. Я самітний. Жінка моя померла при пологах… Дуже любив її і більше вже не одружувався… Так і зостарився… Бувши молодим, ніколи не думав, що так погано жити одному… А коли збагнув, було вже пізно… Може, саме через те й дорога мені панночка гувернантка. Я люблю її, як рідну дочку, бо вона теж нещаслива й самітна… І в неї немає нікого. Коли хочете, я можу розказати вам про її біду…
Молодший лейтенант глянув на інших офіцерів. Зворушені сльозами старого і його сумовитим виглядом, вони згодились послухати про бідолашну панночку гувернантку.
Управитель попросив їх сісти на лаву.
— Бідолашна панночка, — заговорив він, — приїхала сюди шість років тому. Привіз її пан граф з-за кордону зовсім молоденькою, вона не мала тоді й двадцяти років. Шестирічний пан віконт був трохи розбещеним хлопцем. Та що я кажу трохи, він був надто розбещений. Спритний на витівки, він дуже погано поводився з слугами. Пан граф мало звертав на це уваги, а пані графиня сильно турбувалась.
До приїзду бідолашної панночки у нас вже побувало чимало гувернанток, та жодна з них довго не засиджувалась. Вони тікали самі або їх звільняв пан граф.
Коли я вперше побачив цю молоду панночку, то подумав, що вона ніколи не доб'ється успіху. Скільки вже гувернанток, старших і досвідченіших за неї, не зуміли вплинути на віконта і лише дратували його. Я вважав, що через тиждень чи два не витримає й вона. Однак сталося зовсім інше. Ця дівчина зробила справжнє чудо. Хлопець з перших днів вгамувався. Почав поводитися, як належить віконту.
Пан граф радів, але ще більше тішилася пані графиня. Вона полюбила гувернантку, як рідну дочку. Мушу сказати, що й ми, слуги, теж полюбили панночку. Але вона була дуже скромною, і нам не випадало нагоди показати їй свою любов. Ніхто ніколи не чув, щоб панночка просила або вимагала чогось. Одягалась завжди дуже просто. І, незважаючи на це, була такою гарною, що мало яка панночка могла зрівнятися з нею. Повірте мені, тут нема перебільшення. За двадцять років служби в пана графа я навчився розрізняти справжнє благородство від удаваного, елегантність, яка милує око, від франтовства, чарівну красу, дану природою, від тієї штучної, що захоплює лише з першого погляду. І мушу сказати, що хоч бідолашна панночка гувернантка не має жодного герба, вона заслуговує на них.
Коли б не ця стриманість, простота, то її зненавиділи б за вроду. Але скромність якраз і виявилась тим щитом, який захищав її від заздрощів і злоби інших жінок.
А втім, бідолашна панночка ніколи не почувала себе щасливою в тому світі, в якому змушена була жити. Хоч вона намагалася цього не показувати, однак я відчував її тугу за іншим життям. Бенкети, що йшли один за одним, не вабили її, навпаки, вона їх уникала, наскільки могла. Єдину втіху мала в біганні з віконтом по парку та в грі на піаніно. Пан граф говорив, що вона справжня артистка. Хоч я мав пагоду слухати тут, у замку, концерти багатьох артистів з світовою славою, але на музиці розуміюся не дуже. Проте, щоб збагнути, що паша бідолашна панночка чудово грала на піаніно, не треба багато знати.
Пан віконт раніше міг наміть ходити ногами по клавішах. А потім, слухаючи її гру, дуже полюбив цей інструмент. Як виявилось, він був обдарований незвичайним музикальним талантом. Цілком можливо, що коли б не бідолашна панночка, то про це ніхто й не дізнався б.