Зірка впаде опівночі

Здалеку будинок видався їм зруйнованим середньовічним замком з похмурими почорнілими стінами й вежами.

— Мабуть, ми повернемось ні з чим, — мовив капітан Медря до своїх супутників. — Я не уявляю, як у цій пустці може розміститися наш КП.

Та його побоювання виявились марними. Замок, який на відстані здавався руїною, насправді був збудований років десять тому. Його власнику, одному з найбільших угорських земельних магнатів, забаглося спорудити собі палац, який зовні нагадував би середньовічну споруду. Зате всередині він відповідав усім вимогам сучасної будівлі. На його двох поверхах було багато просторих кімнат, обклеєних яскравою шпалерою, з шафами в стінах, з калорифером та електричним освітленням.

Навіть зараз деякі меблі красномовно свідчили про розкіш та комфорт, що панували в замку раніше. Проте більшість покоїв залишились порожніми. Килими, картини та інше добро хазяїн, тікаючи, забрав з собою.

У замку зостався лише один управитель, чоловік років п'ятдесяти, з пишними сивими вусами і такою ж посрібленою, досить буйною чуприною. Вийшовши назустріч прибулим, він низько вклонився. Одягнений був дуже охайно і, незважаючи на сивину та вік, ще почував силу в тілі. Під острішком густих брів виблискували чорні пронизливі очі.

Ніздрі його гачкуватого носа весь час роздувалися, наче він щось нюхав, а міцно стиснуті щелепи створювали враження первісної людини, яка споживає сире м'ясо. Голос у нього низький, сильний, але приємний, що, залежно від обставин, міг набирати різного забарвлення. Цього управитель навчився на службі в зарозумілого та вередливого хазяїна.

Дізнавшись про мету приїзду офіцерів, він зразу ж погодився показати їм замок.

Узяв ключа, відчинив головний вхід і, чемно вклонившись, запросив військових до просторого холу з стінами кольору кофе з молоком. Пустка й порожнеча викликали у них неприємне почуття. Однак, трохи помисливши, можна було уявити, як цей хол виглядав раніше, коли з ньому мешкав власник. На підлозі — величезний персидський килим, столики з цінної породи дерева, біля них низенькі зручні крісла, оббиті найкращою шкірою, на стінах дорогі картини. Вгорі висів великий, як церковна баня, канделябр. У глибині холу мармурові сходи з цокольного приміщення на перший поверх. Високі дубові двері з правого боку вели до вітальні — довгої зали, оббитої горіховими дощечками, з вирізьбленими чудовими квітами на стінах. Стеля теж розмальована орнаментом. В кутку вітальні — дуже оригінальний буфет, зроблений під горіх. Посеред кімнати колись, напевно, стояв довгий стіл для гостей, а навколо нього — масивні стільці з високими спинками.

Двері з лівого боку холу вели до двох зовсім порожніх кімнат. Що в них було раніше, ніхто з офіцерів не міг збагнути — управитель сам не пояснив, а вони, приголомшені, не посміли спитатися.