Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Ех, друже! Чому ти не приїхав на десять хвилин раніше? Концерт уже й закінчився… — чулося іншого разу.
Однак, коли кастелана вперше зійшла з вежі вниз, то до слави чудової піаністки прилучилася ще й поголоска, що це на диво вродлива жінка. Ті, кому випадало щастя побачити її зблизька, завмирали від подиву. Висока, струнка жінка, справжня красуня, гордовитою ходою простувала двором. І лише тоді, коли панночка зникала в оранжереї, вони бігли розповісти про неї іншим. Тому не випадково, як тільки вона поверталася назад, в дворі вешталося вже більше солдатів, ніж завжди, а у вікнах, наче виноградні грона, чорніли голови інших військових. Та кастелана, здавалось, ні на кого не звертала уваги, йшла поважно, гордовито піднявши голову, наче якась королева, а погляд її чорних очей губився десь удалині.
Важко було сказати, чим вона найбільше приваблювала. Природа, здавалось, довго й старанно відшліфовувала риси її обличчя, створивши таку довершеність, яка вдавалася хіба що митцям древньої Еллади. Великого старання доклала вона й при виліпленні чудових форм її тіла. І коли б не одяг кастелани, то можна було б подумати, що це статуя, яка, чудом оживши, залишила свій постамент і пішла блукати порожніми алеями парку.
Шапка золотистого волосся надавала вродливій панночці особливої принади. В сонячному промінні її голова здалеку наче горіла полум'ям. І саме через це її обличчя здавалося дуже блідим.
Кожен з тимчасових пожильців замка, слухаючи офіціальну версію про її роман, а також її численні варіанти, створив у своїй уяві образ гувернантки, непорочної і ангельськи вродливої жінки. Однак, угледівши панночку на власні очі, бачили, що вона перевершувала всі їхні сподівання.
Її краса хвилювала саме жіночністю. І все-таки чоловічої пристрасті ця врода не збуджувала. Було в зовнішності гувернантки щось таке, що ставило непрохідні перепони між нею і всіма, хто її оточував. Чи сковувала почуття дивна непорушність її чорних очей, чи, може, солдатів робила байдужими її негнучка хода лунатички, яка лише здавалася величною. Та абстрагуючи справжню причину цього, ясно було одне: ні в кого з особового складу КИ при появі кастелани не з'являлось бажання оволодіти нею.
Кожного дня йшла вона до оранжереї і просиджувала там не більше години. Зупинялася перед тією чи іншою вазою, то поправляючи стебла, то зриваючи зів'ялу пелюстку. Час від часу нахилялась, щоб вдихнути аромат якої-небудь лілії або червоної, наче рана, гвоздики.
Обійшовши поставлені в два ряди вази, панночка бралася за роботу. Поливала квіти, які, на її думку, не досить полив управитель, підв'язувала стебельця. І завжди виносила з оранжереї хризантеми. Якщо їй назустріч траплявся якийсь солдат, вона дарувала йому квітку. І не спинялась, не дивилась на нього, здавалось, навіть не чула його подяки.
Ось тому в багатьох солдатських речових мішках можна було знайти спресовану між сторінками якої-небудь книги висушену хризантему, подарунок вродливої володарки замка.
ГАДЮКА З РУБІНОВИМИ ОЧИМА
Була обідня перерва, і шифрувальники прогулювалися однією з численних алей парку. А втім, в цю пору гуляли не тільки вони. Більшість писарів, а також кілька офіцерів, яким набридло нидіти біля друкарських машинок чи карт, вийшли й собі в парк. Якби не їхня військова форма, то можна було б подумати, що ти знаходишся в якому-небудь міському саду.
До того ж ця нагода трохи розім'ятись виявилась такою несподіваною, що більшість з них забувала, де вони знаходяться.
Ті, що були на війні, можуть легко відрізнити ходу військового від ходи цивільної людини. Солдат, навіть прогулюючись, ступає якось особливо. Він наче одвик ходити вільно і мимоволі карбує крок: раз… два! раз… два!
Проте більшість солдатів, що проходжалися того дня, поводили себе як цивільні. Вони ходили невеличкими групами, голосно розмовляли і часто розмахували руками. В їхніх поглядах було щось невимушене. Втішалися прогулянкою, уявляючи, що вони в міському саду або в парку. Цим і пояснюється те, що розмови у них велися не про війну. У кожного знайшлася для розповіді якась давня пригода, зв'язана з парком або сквером.
З усіх, хто гуляв у графському саду, одні лише шифрувальники не линули думками в далеке минуле. Вони говорили про Улю Михая.
— Що скажете про нього, хлопці? — першим повів мову Пеліною. — Весь час крутиться біля управителя. Їй-богу, мені не подобається їхня дружба.
— А чому? — запитав Бурлаку.
— Що у них може бути спільного? Адже управитель набагато старший віком…