Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Прошу, прошу… Готель «Ріц», номер одинадцять — двадцять два. Записали? От і гаразд… То я сподіваюсь… Дозвольте ручку…
— На все добре, містере Єнсен. Єдине, що я вам порадила б — не поспішайте телефонувати вашим шефам. Зробіть це після того, як побуваєте на прийомі в замку Торнау. Я маю невеликий досвід, проте знаю, там, — вона зробила виразний жест рукою, — люблять, коли від нас надходить ґрунтовна інформація.
— Ваша правда, фрейлейн Юто. Ваш розум може суперничати лише з вашою вродою… Дякую, я скористаюся з вашої поради… — задкуючи, містер Єнсен залишив приймальню.
Юта взяла зі столу запрошення. На цупкому крейдяному папері золотом було витиснено: «Фірма Хорст Торнау і К° запрошує» і далі прописними: «Бургомістра Великого Мюнхена доктора Штюпнагеля на вечірній коктейль до замку барона Торнау». Залишалося проставити дату. Задзвонив телефон. Юта взяла трубку. Збуджений голос Гуго волав:
— Юті, перемога! Ми маємо те, що хотіли! Розсилай запрошення!
— На коли?
— На завтра, Юті, на завтра!
Пораду чарівної флейлейн Юти містер Кебот Єнсен залишив без уваги. Після зустрічі з секретаркою генерального директора нової фірми він кинувся до готелю і негайно замовив телефон нью-йоркської контори «Кемікал корпорейшн». Вже уявляв, як витягнеться пика у шефа, коли той на другому кінці міжконтинентального кабеля почує про наміри Хорста Торнау, цього фальшивомонетника з титулом німецького барона, продукувати штучні алмази. Авантюра! Чергова авантюра! Але як широко закроєна! Одне незрозуміло, звідки така певність? Схоже, що за спиною цих новоявлених алхіміків стоїть хтось могутній і знаючий. Бо звідки молодому баронові, що вивчав лише юриспруденцію, знати технологію добування алмазів з графіту?
Задеренчав телефон. Єнсен схопився за трубку.
— Так, фрейлейн… Замовляв. Дякую… Алло! Містер Петерсон?! Кебот! Слухайте уважно! — Єнсен вимовляв кожне слово чітко, мало не по складах. — Хорст фон Торнау… Так, той самий… Заснував фірму по виробництву штучних алмазів. Ні, шеф, я не помилився, переді мною проспект. Послав вам кілька примірників поштою. Днями планується офіційне відкриття фірми. Подбав — матиму запрошення… Негайно інформуватиму вас. Важливі деталі: близько до фірми стоїть генерал Джіммі Керк, з яким під час війни працював зять нашого патрона Геро фон Шульце! Він загинув на березі озера Топліц. Сподіваюсь, шеф, ви поставите до відома штаб-квартиру корпорації. Дякую… О'кей! Чекаю ваших розпоряджень… Номер телефону, з якого я говорю, вам відомий. О'кей!
Кебот поклав трубку. «Ну, тепер містер Петерсон закрутиться дзигою. Ще б пак, така важлива інформація дає привід особисто зустрітися з небожителями. Адже нова фірма фінансується з сейфів братів Стінесів!»
Вітер падав з альпійських верхів, котився, немов гігантськими сходинками, горбами Віденського лісу і, вже трохи ослаблений змаганням з частоколом міських будівель, шугав траншеями вулиць, тягнувся до набережної, холодними злими пазурами дряпаючи плесо голубого Дунаю. Фурман зупинив «хорх» перед Бельведером. Вражена холодною величчю австрійського барокко, пані Марійка опустила скло і висунулася з машини ледве не до пояса.
Була та передвечірня година, коли з будинків Внутрішнього міста (так з давніх-давен тут називали центр Відня), з державних установ, торгових закладів, бюро і контор численних фірм висипали на вулиці бліді, похудлі, виснажені нудною працею клерки. Придавлені втомою, вони понуро сунули тротуарами вузьких покручених середньовічних вулиць, поспішаючи завченими маршрутами до затишку, спокою, відпочинку. Бельведер стояв на гамірливій Реннвег, що закінчувалась площею Шварценберга. Там під ударами вітру стогнали вікові дуби.
— Де ті ворота, чорти б їх ухопили разом з коханим Ріко! — сама до себе промовила пані Марійка, роздивляючись на всі боки.
— Он там, попереду, — підказав Фурман.
— Ти, Славцю, лишайся в машині, а ми… Ходімо. — Вона тицьнула Фурмана кулачком межи плечі. Він вискочив, запобігливо прочинив перед хазяйкою дверцята і подав Руку.
— Де це ти. навчився манерам?
— Біда навчить, моя пані…
— Ти дивись пильніше, бо від того німчика можна чекати якої завгодно капості. То такий характерник, нехай бог милує. — Вона сперлась на Фурманову руку, і вони поволі рушили до воріт з гербом герцога Євгена Савойського, чиї позолочені ініціали було видно здалеку. Скоро людський потік відтер їх від машини, і вони загубилися серед віденських обивателів.
Це славне місто на Дунаї, як і багато інших стародавніх європейських столиць, виросло, об'єднавши навколо внутрішнього замкового ядра численні поселення, що тепер стали його центральними районами. В час, коли пані Гарліг завітала до Відня, місто було окуповане військами чотирьох держав і поділене на зони, у кожній з яких були військові комендатури. Лише Внутрішнє місто не входило до жодної зони окупації, а тому тут можна було бачити патрулі всіх чотирьох комендатур одразу. З одного боку це ніби послаблювало жорсткі умови окупаційного режиму, проте з другого — посилювало ймовірність напоротись на перевірки як не однією, то іншою патрульною службою. Невідомо, якими міркуваннями керувався пан Ріко, але побачення пані Марійці він призначив саме тут, у центрі Відня, біля входу до парку Бельведер.