Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Ось бачиш? — мовила Фіона.

— Що?

— Ти не справжній, Корвіне, — вона поплескала мене по коліну. — І, вважаю, я також. Жахливий день видався, Корвіне.

— Знаю. Я теж почуваюся так, наче в пеклі побував. Гадав, що повернути Бранда — хороша ідея. Більше того, вона спрацювала. І що це йому дало?

— Ти недооцінюєш власні чесноти. Не звинувачуй себе в тому, що трапилося.

— Дякую.

— Гадаю, Джуліан висловив хорошу ідею, — сказала Фіона. — Мені здається, що я ось-ось засну.

Я підвівся разом з нею і провів її до дверей.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — Чесно.

— Упевнена?

Вона енергійно кивнула.

— Зустрінемося зранку.

— Сподіваюся, — відповіла вона й додала: — А тепер ви можете попліткувати про мене.

Підморгнувши, вона вийшла.

Я повернувся назад і побачив, як до мене підходять Бенедикт та Левелла.

— Спати? — запитав я.

Бенедикт кивнув.

— Можливо, — мовила Левелла й поцілувала мене в щоку.

— А це за що?

— Багато за що, — відповіла вона. — На добраніч.

— На добраніч.

Рендом припав до каміна, пораючись із вогнем. Дейдра повернулася до нього й мовила:

— Не підкидай дров для нас. Ми з Флорою також ідемо.

— Гаразд, — він відставив кочергу й підвівся. — На добраніч, — гукнув.

Дейдра всміхнулася мені сонно, а Флора — нервово. Я також побажав їм доброї ночі й дивився на їхні подаленілі постаті.

— Дізнався щось нове і корисне? — запитав Рендом.

Я знизав плечима.

— А ти?

— Версії, теорії... Жодних нових фактів, — сказав він. — Ми намагалися з'ясувати, хто ж буде наступним у списку.

— І?

— Бенедикт вважає, що — як карта ляже. Він або ти. Звісно, якщо не ти стоїш за цим усім. Також він гадає, що твоєму друзяці Ґанелону варто бути обережнішим.

— Ґанелону... А це ідея — я першим мав додуматися. Гадаю, Бенедикт має слушність щодо рівних шансів. Можливо, їх у нього навіть більше, адже після тієї спроби замаху я насторожі.

— Переконаний, усі помітили, що й Бенедикт насторожі. Він зумів продемонструвати це всім. Певно, йому було б навіть цікаво, якби вони наважилися.

Я загиготів.

— А це знову врівноважує шанси. П'ятдесят на п'ятдесят.

— І він так сказав. Звісно ж, Бенедикт знав, що я все переповім тобі.

— Насправді мені б дуже хотілося, щоб він знову розмовляв зі мною. Гаразд... не надто я можу щось змінити зараз. Та й біс із ним усім. Іду спати.

Рендом кивнув.

— Спершу зазирни під ліжко.

Ми вийшли з кімнати і рушили в коридор.

— Корвіне, шкода, що ти разом зі зброєю не захопив трохи кави, — сказав він. — Я б випив горнятко.

— А в тебе не буває через неї безсоння?

— Ні. Я люблю випити кілька філіжанок увечері.

— А мені бракує кави зранку. Треба буде привезти трохи, коли весь цей хаос завершиться.

— Не надто ти втішив, але ідея непогана. А що вкусило Фі, як гадаєш?

— Вона вважає, що злочинець — Джуліан.

— Можливо, вона й має слушність.

— А як стосовно Каїна?

— Припустімо, що йдеться не про одну людину, — мовив він, коли ми піднімалися сходами. — Скажімо, їх було двоє: Джуліан і Каїн. Зрештою вони посварилися, Каїна не стало, а Джуліан позбувся його і використав цю смерть, щоб послабити твою позицію. Колишні друзі стають найзапеклішими ворогами.

— Усе дарма, — відказав я. — Мені стає млосно, коли починаю перебирати варіанти. Нам потрібно або зачекати, доки трапиться щось іще, або самим щось зробити. Другий варіант імовірніший. Але не цієї ночі...

— Гей! Зачекай!

— Вибач, — я спинився на сходовому майданчику. — Не знаю, що це зі мною. Певно, фінішний спурт[68].

— Нервова енергія, — мовив Рендом, знову зрівнявшись зі мною. Ми рушили далі. Я намагався дотримуватися темпу його ходи, потамувавши бажання поквапитися.

— Добре, на добраніч, — зрештою мовив він.

— На добраніч, Рендоме.

Він рушив сходами далі, а я пішов довгим коридором до своїх покоїв. Мене охопила нервова паніка — саме тому, певно, і впустив ключа.

Рукою впіймав його на льоту — він ще не встиг упасти низько. Водночас мене вразила думка про те, що летів він значно повільніше, ніж мав би. Вставивши у замок ключа, я повернув його.

У кімнаті було темно, але я вирішив не запалювати свічку чи каганець, бо давно звик до темряви. Замкнув двері й зачинив їх на засув. Мої очі вже пристосувалися до мороку коридору. Я повернувся. Крізь портьєри пробивалося трішки зоряного сяйва. Розстібаючи комір, я перетнув кімнату.

Він чекав на мене у спальні, ліворуч від входу. Чудово розташувався й нічим себе не видав. Я зайшов прямо у пастку. Незнайомець, обравши бездоганну позицію, тримав кинджал напоготові. На його боці був також ефект повної несподіванки. За всіма правилами я мав би померти — не в своєму ліжку, а біля нього.

Щойно переступивши поріг, я помітив краєм ока проблиск руху і збагнув, що хтось тут є та з якою метою.

Знав, що не уникну удару, хоч і встиг спробувати рукою заблокувати його. Але одна дивина вразила мене більше, ніж саме лезо: здавалося, мій нападник рухався надто повільно. Він мав діяти швидко, накинувшись на мене всією вагою. Я не мав зрозуміти, що відбувається, доки не відчую це на собі. У мене не мало бути часу повернутися боком і махнути рукою. Червонясте марево затуманило мій зір, коли відчув, як ударився рукою об викинуту вперед руку. Тієї ж миті сталь торкнулася мого живота і пронизала його. Разом із червоною барвою в мені зринув бляклий образ космічної версії Лабіринту, який я пройшов сьогодні вдень. Я зігнувся і впав, втрачаючи здатність мислити, і все ж на мить свідомість затрималась, адже образ наближався і наближався. Я хотів утекти, але кінь... моє тіло... оступилося. І мене скинули на землю.