Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Ми могли б створити йому нагоду, — мовила Фіона, — видати нам цих союзників зараз. Якщо Джуліан пообіцяє залишити його горло цілим, а решта погодяться зробити так само, він може зізнатись — якщо Рендомів здогад правильний. Він не претендуватиме на трон, однак престол, очевидно, й раніше не світив йому. Він зможе зберегти життя і трішки відвернути біду від Амбера. Чи готовий хтось пристати на таку пропозицію?

— Я, — кажу. — Якщо він з'явиться на моєму шляху, збережу йому життя — якщо, звісно, він проведе його у вигнанні.

— І я погоджуюся з цим, — мовив Бенедикт.

— Я також, — додав Рендом.

— За однієї умови, — сказав Джуліан. — Я погоджуся на це, якщо він не винен у Каїновій смерті. Інакше — ні. І потрібно навести докази.

— Життя у вигнанні, — мовила Дейдра. — Гаразд. Я згодна.

— Я також, — сказала Флора.

— І я, — продовжила Левелла.

— Імовірно, Джерард також погодиться, — сказав я. — Але мені справді цікаво, чи такої самої думки буде Бранд. Чомусь мені здається, що ні.

— Давай поцікавимося Джерардовою позицією, — мовив Бенедикт. — Якщо Бранд отямиться і висловиться проти, винуватець знатиме, що уникати йому потрібно тільки одного ворога — та й вони завжди спроможні самі звести рахунки між собою.

— Гаразд, — я притлумив кілька побоювань і знову вийшов на зв'язок із Джерардом, який також погодився.

Тож ми звелися на ноги і заприсягнись Єдинорогом Амбера (щоправда, клятва Джуліана містила умову), а також дали обітницю відправити у вигнання будь-кого з нас, хто зламає слово. Якщо чесно, я не дуже вірив, що це бодай дещо прояснить, але завжди приємно бачити, як родина робить щось разом.

Після того кожен зауважив, що залишиться на ніч у палаці — певно, аби підкреслити: вони не бояться того, що зранку може розповісти Бранд, і щоб продемонструвати, що ніхто не втікає з міста: таке не буде забуто, навіть якщо Бранд уночі спустить дух. У мене більше не було запитань до гурту, та й ніхто не кинувся зізнаватися в злочинах, про які йдеться у клятві, тож я просто відкинувся на стілець і певний час слухав. Гурт розпався на низку розмов та обмінів репліками. Однією з головних тем була спроба реконструювати сцену в бібліотеці, розставивши всіх по місцях. Звісно ж, зробити це міг кожен, окрім самого мовця. Я закурив і нічого про це не сказав. Однак Дейдра висунула цікаву версію. А саме: Джерард міг сам штрикнути Бранда ножем, доки ми всі згуртувалися навколо нього. Тож усі його героїчні зусилля можуть бути не спрямовані на захист Брандового життя, а зведені до бажання припнути йому язика — у такому разі Бранд не має шансів дожити до світанку. Версія-то винахідлива, проте я не вірив у неї. Та й інші також. Принаймні ніхто не зголосився піти в бібліотеку й викинути звідти Джерарда. Через певний час підвелася й сіла біля мене Фіона.

— Я запропонувала єдине, що спало мені на думку, — мовила вона. — Сподіваюся, з того вийде щось хороше.

— Можливо, — відповів я.

— Бачу, ти додав особливу прикрасу до свого вбрання, — зауважила Фіона. Вона підняла Судний Камінь великим і вказівним пальцями та заходилася вивчати його.

Тоді підвела погляд.

— Ти можеш змусити його слухатися тебе? — поцікавилася сестра.

— Частково, — відповів я.

— Отже, знаєш, як налаштовувати його. Для цього потрібен Лабіринт, чи не так?

— Так. Ерік перед смертю розповів мені, як це зробити.

— Зрозуміло.

Вона відпустила кулон, знову сіла у крісло й перевела погляд на полум'я.

— Чи попереджав він тебе про нюанси поведінки з каменем? — запитала Фіона.

— Ні.

— Мені цікаво, чи Ерік навмисне так, чи це просто збіг обставин.

— Розумієш, він тоді був трохи зайнятим — помирав. І це суттєво скоротило час нашої розмови.