Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Едек і Метек пішли, а він лишився, замислено стоячи на дорозі.
— Едек.
Мовчання.
— Едек, ти що, оглух?
— Одчепись.
Вони йшли ще по висипаній дорозі, і під ногами хрустіла жужелиця. Метек узяв товариша під руку.
— Останнім часом ти інакше до мене ставишся,— сказав тихо.— А ти ж знаєш, що я тобі зичу добра.
— Чого це ти раптом розчулився?
— Бо мені тебе жаль. Ти сам не знаєш, чого хочеш... Кидаєшся на всі боки, хапаєшся то за одне, то за друге, борешся сам із собою. Ось і тепер, бурчиш, лаєш мене, що тобі, як ти кажеш, у душу лізу. А справа ж зовсім не в цьому. Пам’ятаєш, як ти мене тоді захистив на ковзанці?
Едек зупинився. Глянув на Метека, обличчя якого скидалося в темряві на суцільну білу пляму. Сказав повагом:
— Облиш ці спогади. Нащо вони тобі?
— Ні, це треба, дозволь мені сказати. Ходімо... Банда хуліганів — їх тоді багато лазило на озеро, часто й без ковзанів, іноді й напідпитку — напала на якусь дівчинку. Сходили її, ревучи, як осли, почали цілувати. Людей було мало, та й ті, що опинилися близько, побачивши "бешкет, мерщій від’їжджали... І тоді я кинувся на допомогу...
— Нічого б їй не сталося. Ті шмаркачі взяли собі таку моду — цілувати дівчат, та й усе...
— Досить і того. Їй було не більше як п’ятнадцять років... Ти знаєш, який слабак я був. Тільки вскочив поміж них — одразу й дістав добряче. А потім мене поставили на ноги, взяли під руки і потягнули далеко вбік. Я вирвався, кинувся тікати, знову махав кулаками. Комусь там випадково, мабуть, добре попало. Потовкли мене страшенно, озвіріли, били безтямно. Думаю, що здуру могли прибити до смерті. Я й так пролежав кілька днів... І тоді зненацька появився ти, не знаю, звідки у тебе взялося стільки сили. Розігнав їх, один, пам’ятаю, лежав на льоду, стогнав. Дівчинки тієї давно вже не було, втекла від страху. І більше я ніколи не бачив її...
— Балакай далі,— глузливо мовив Едек.
— Уже небагато... Я згадую це тому, що в тобі завжди наче дві людини: одна — добра, шляхетна, а друга — скандаліст, п’яниця і взагалі якась вредна.— Метек аж зрадів, що знайшов найвідповідніше слово, бо йому не хотілося сказати: зла.— Згадую, бо тоді ти мав якусь мету. Бешкетував багато, ще більше на тебе звалювали несправедливо. Але, пам’ятаю, ти мріяв стати інженером-шляховиком, будувати мости, тунелі... Потім деякий час ти снив морською службою. А тепер з усього глузуєш, усе висміюєш, боюся, що й мрії ти вже втратив.
Замовк. Едек ішов похмурий, ні на що не звертаючи уваги, чалапав по грязюці, попадав у калюжі, бо дорога звернула вже на Суми. Раптом засміявся і виклав просто в очі Метекові:
— Знаєш, чого я не люблю, коли ти згадуєш про ту ковзанку? Скажу тобі. Вся та банда — то були мої дружки. Ми разом влаштовували оті витівки з дівчатами — цілували, хотіли вони того чи ні. Зрозумів? Тебе я боронив тому, що ти допоміг мені в школі, коли була класна робота. Коли б вони послухали і спокійно відійшли, я б їх не чіпав.
Метек тільки зітхнув.
— А мета, всі оті мрії, як ти кажеш... Г...о все це! Про що мені думати? Про те, щоб з ранку до ночі гарувати на отому тракторі? Задля цього не треба йти в ліцей, старатися щось там більше вміти, не треба мати голови, забитої горою прочитаних книжок. Я повис у порожнечі. Школи не закінчив, куди мені дертися, чого прагнути? Ти вчишся, працюватимеш у лісництві, перед тобою дорога відкрита. А мені що? Хіба тільки думати про добрі гроші, здобуті байдуже як, та вдавати з себе поважного громадянина.
— Ти теж міг би вчитися,— прошепотів Метек.
Залєський глумливо засміявся.
— Еге! Це не так легко, якщо маєш стільки всього за плечима. Не крав, не вбивав, але все інше було. З усього цього нелегко вилізти, а тим більше повернутися до навчання. Та й навіщо, зрештою? У мене вже немає честолюбства, плювати мені на ті знання. Я надто лінивий.
Була якась гіркота в його словах, у тоні, в тому, як жалюгідно-молодцювато він посмикував головою, у вимушеному наголошуванні на деяких словах, у явно вдаваній брутальності. Раптом Едек додав:
— А ти, Метек, не лізь до мене з такими балачками. Вони зайві. Думаєш, мене ніколи ніщо не мучить, думаєш, я не заздрю твоїй волі й честолюбству? О, ще й як! Але я придушую те почуття, навіщо мені боротися з самим собою? Гріш ціна всьому цьому.
XXII. Важке змагання
Буткевичів зустрічали в Сумах дуже сердечно. Пан Гасинець оддав на заріз чимале вже теля, пані Гелена добряче спустошила пташник. Едек не пригадував, щоб він коли-небудь у житті так неймовірно обжерся.
Потім усі зайнялися переселенням Павла в лісництво. Збирали де могли меблі, бо на свої дуже скромні доходи Павел міг купити тільки найнеобхідніші речі. Але в Сумах знайшлася шафа, кілька стільців, та й лісничий, у якого Павел проходив практику, позичив те-се, отож якось влаштувалося. Завдяки пані Гелені в хліві появилися навіть два підсвинки, а на подвір’ї — трохи курей і гусей.