Там, де козам роги правлять

Припала сердечно до лісничихи. А потім, притуливши брудний фартух до очей, вилетіла з хати, мов ошпарена.

— Нічого, вона повинна виплакатись, подумати,— м’яко шепнув лісничий.

— Треба повідомити Павелка.

— Едек тепер повертається рано, під’їде мотоциклом.

— Добереться до шосе? Таке болото...

— Добереться...

— Якщо знову не потягне його на гулянку.

— Котру це він так уподобав?

— Не знаю. Казали з села, що бігає до тієї чорної вчительки. Весь час бачать їх разом.

— От як воно буває, і не вгадаєш. А я думала, що з дочкою Дзядоня у них щось вийде. Та б узяла його в шори. Як я тебе. Ти ж теж був волоцюга, не знати, котрий із вас кращий.

— Ну що ж, у кожного таке буває, треба, щоб переграло.

— Е, що там казати... Хай собі, такий вік у хлопця. Хоч не п’є останнім часом. Це вже добре.

— Хто б подумав — Буткевичі! Цікаво, який тепер Альбін. Міцний чоловік був, пам’ятаєш?

— А чого ж не пам’ятаю. Подумай, скільки часу вже минуло. Стільки років! Ти вже старий дід, а я ще держусь.

Лісничий обурився, а потім вибухнув сміхом. Кумедна жінка, і завжди така була. Як і тоді — напосілася на нього, і все вийшло по-її.

З деяким подивом глянув на дружину. Вона всміхнулася. І тоді обоє тепло подивились одне одному в очі.

— От бачиш,— озвалася лісничиха, ідучи до своєї роботи.

У дверях обернулась:

— Як ти думаєш, коли вони приїдуть?

— Днів за два-три. Треба приготуватися.

— Угу,— буркнула жінка.

У зв’язку з цією найнесподіванішою новиною все життя в Сумах наче перевернулося. Лісничий проводив час у приготуваннях і спогадах. Марися почала ретельно прибирати в хаті, у неї навіть вистачило енергії запрягти до цього діла свого лінивого чоловіка. Вимазаний вапном і крейдою, він білив помешкання. Лісничиха ходила від хати до хати, помагала, радила, все обдумувала. Її різкий, пронизливий голос було чути далеко в лісі й біля озера.

Едек без особливого захоплення прийняв пропозицію лісничого пробратися мотоциклом до шосе, а звідти вже доїхати по рівному до Павла.

— Я з тобою, добре? — напросився Метек.

Залєський охоче згодився. Сам він не впорався б серед лісового бездоріжжя. Мотор легко завівся, і хлопці ризикнули їхати. Але тільки-но опинилися в темряві лісу, як колеса забуксували, ще трохи — і вони обидва викупалися б у грязюці.

Пхали машину збоку понад дорогою, тягли через зарості, обминаючи підступні ями, наповнені водою. Едек лаявся на чому світ стоїть і з гіркотою думав про м’яке ліжко.

— Будемо їхати назад — машину залишимо у Дзядоня,— вирішив він.— Не варто мучитися.

— Слухай, ти не сумуєш за Вікою? — спитав Метек, коли товариш згадав про Дзядоня.

Вони саме відпочивали там, де починалася висипана кужелицею дорога. Вимазались обидва й промокли, сорочки прилипали до мокрого від поту тіла. Едек витер рукою лоба і не відповів. Метекове запитання неприємно кольнуло його. Звичайно, часом спливали спогади, але він проганяв їх.