Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Чи вдарить смерть у серце співом, чи упаду в безодню я?
А кулі — пі-у, пі-у, пі-у!..
То юність огненна моя.
13.XI. 62
* * *
Як день сьогодні тепло-золот, хоч на усім печать зими!
Розлуки плач, розлуки холод пережили з тобою ми.
Тайга, вітрів глухе ридання, і пилка у руках худих...
Читаю всі твої страждання в твоїх я зморшках дорогих.
Сьогодні день такий криштальний, зимовий холод наче зник.
Хай все пройшло — в душі печальній воно записано навік.
Усе ти витримала, жінка, й благословляю я в піснях і погляд цей, і цю сивинку, і докір в стиснутих вустах.
14. IX. 62
Там, де верби шумлять над рікою, пригадав я далеке село.
Хай упали сніги, та весною моє серце в піснях розцвіло.
Там пташки щебетали уранці, плакав вітер у синій тиші, і смугляве хлоп’я в хворостянці цілу нічку складало вірші.
Цілу нічку все думав, хороший, про весну, про квітки, про блакить. Спить малий, і дописаний зошит біля нього розкритий лежить.
Буде знову казать йому ненька, що людей не годують пісні.
Рівно дихають груди маленькі, усміхається хлопчик у сні.
Хай упали сніги, та весною моє серце в піснях розцвіло.
Там, де верби шумлять над рікою, пригадав я далеке село.
10.XI1.62
Уже зоря, зоря моя вишнева, поклала ніжну косу на плече.
Я не люблю, як падають дерева, коли їх сталь безжальна підсіче.
їм не шуміть про молодість безкраю і не тягтись вершинами до зір.
І серце гострий жаль, як сталь, проймає, коли впаде зелений богатир.
Він упаде, простягнеться так дико, і бризне в синь листків зелена кров. І я над щастям, зрубаним навіки, неначе вітер, плакати готов.
11.ХІ162
Із збірки “Весни дихання ” (1964)
Знов дзвенить вечірня мандоліна про минулі, про далекі дні...
Де зоря упала на коліна,
край донецький сниться все мені.
Кожна стежка, кожний камінь сниться на зеленім березі ріки, і за вигоном, де залізниця, синьокрилі сняться вітряки.
За вікном багрянії суниці, де малим я слухав солов’я...
Ох, все сниться, сниться мені, сниться неповторна молодість моя.
2.ІХ.62
Де об берег хвилі б’ються дзвінко, де текли мої дитячі дні, кожна стежка, кожная травинка у мені, навіки у мені.
Тихі верби, далі, полустанки, журавлі, що линуть у вирій, золоте віконце хворостянки, що світило в тьмі мені глухій.
Над Дінцем осики тінь зелена, і в траві густій маленький я...
Я пишу, й хтось диха біля мене... Ах, це, друзі, молодість моя!..
2. IX. 62
Ти піснею серце колишеш і дум викликаєш рої...
Люблю, як ти ходиш і дишеш, твій голос і рухи твої.
Щоб бути з тобою дні й ночі, я води і далі молю...
Люблю твої брови, і очі, і всю тебе, всю я люблю.
Ти — саду майового віти, що хиляться в квітах, рясні... Не можу тебе не любити, це так, як не дихать мені.
18. IX. 62
В моїм саду кружляє лист опалий, і хиляться, і хиляться квітки там, де траву зів’ялу притоптали зорі вишневі чобітки.
Уже до сну готується земля, вода цілує білий камінь.
І лиш вечірня кузня коваля дзвенить, співає молотками.
А роки дні, неначе лист дерева, все обсипають... Саде, саде мій!
Я слухаю мелодію сталеву маленьким хлопчиком у кузні тій. 25.ІХ.62
Я знявся на вершини гір,
0 молодості роже!
Любові квітка — синій зір зів’янути не може.
Хай я поет, а не герой, — зі мною ти, Маріє!
Не може зникнуть колір той, що у піснях синіє.
28. IX.62
* * *
Листя днів вітер старості люто рве і рве, а мені їх не жаль.
1 не можу ніяк я забути,
як співав молотками коваль.
Давні дні, як метеликів крила, там ви десь, за валами навал.
Об ковадло метали дзвеніли, і метал набігав на метал,
наче хвилі... О труд, о турботи, коли сонцем здавалась земля, коли слухав з одкритим я ротом чарівничі пісні коваля!
29.ІХ.62
* * *
Де колись любилось, де колись жилося й цілував я тіні, тіні довгих вій, золоті червінці розсипає осінь, розсипає осінь по землі моїй.
Не ламай же, вітре, днів моїх колосся, глянь, яке чудесне майво рідних нив, де колись любилось, де колись жилося, де колись я пісні першої зложив.
Як же моє серце радісно забилось, як мій зір у сяйві неба потопа!..
Де колись жилося, де колись любилось, золоті червінці осінь розсипа.
4.Х. 62
* * *
Сад мій облітає... За мости й міста на коні багрянім осінь проліта. Одцвітають ранки. Де її мета?
По воді замерзлій дзвонять копита.
Скупо кров по жилах розганя тепло, на папір, на білий, я схилив чого.