Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Ми, економісти, звичайно ж усвідомлюємо (чи принаймні Френк Найт усвідомлював), що живемо у «середовищі, у якому наука як така стала релігією»[824]. До речі, релігійності навіть не потрібні певні визначені божества. Загальноприйняте визначення релігії, яке ввів Верховний суд Сполучених Штатів Америки (на основі ідеї Пауля Тілліха, імовірно найвизначнішого протестантського теолога ХХ ст.), вважає «дійсною релігією широкий діапазон “систем віри”», навіть попри те, що їм бракує «будь-якої прив’язки до надприродних сил чи сутностей». Початкове релігійне уявлення прогресу секуляризувалося в технічну віру, у науку, яка нас (не особисто кожного, загалом) врятує. І що багатство нас не лише зробить щасливими, задоволеними та врівноваженими, вільними й сильними, але і сформує краще суспільство як таке (загалом або ж на землі). Іншими словами, ми помітимо тут технічну субституцію, заміну чи досягнення своєї внутрішньої духовно-психологічної мрії за допомогою зовнішнього прогресу в кількості й якості прибутку.

Тобто у прогресі ми вбачаємо надію на рятівне вирішення проблем матеріальних, суспільних та багатьох внутрішніх. Та й це ще не все: також ми асоціюємо з ним мрію про моральне (все) виправлення та зміну людей, викорінення егоїзму через багатство, достаток, надлишок. Принаймні класики цієї галузі це (відкрито) визнавали. Ідея, що прогрес може врятувати світ, стала певною формою суспільної надії та віри (яку потрібно заслужити, відпрацювати) par excellence. Наприклад, Девід Г’юм вірив, «якби природа нас обдарувала надміром матеріальних багатств і в кожного було би достатньо всього, тоді було б очевидно, що в цьому блаженному стані процвітали б усі чесноти». У світі б панувала справедливість і «суддівство стало б не потрібним». Джон Стюарт Мілль, ще один з батьків економіки[825] вірив, що «взаємне затоптування, знищення, виштовхування зі застосуванням гострих ліктів та наступання на п’яти» — це лиш синдром перехідної доби[826]. Після закінчення цього періоду росту ми опинимося в «стабільній добі», коли «ніхто вже не хотітиме бути багатим»[827]. Мілль у розділі «Of the Stationary State» ставить таке запитання:

У попередніх розділах читач міг познайомитися із загальною теорію економічного прогресу суспільства у тому розумінні, у якому ці терміни ширше вживаються, тобто прогрес капіталу, популяція і продуктивність праці. Проте якщо ми плануємо хоча б мінімальний рух уперед, який в принципі може бути необмеженим, нам буде замало просто пройтися слідами закономірностей цього руху; не лишається нічого іншого, ніж запитати: У чому його ціль? До якої цілі прямує суспільство, проходячи крізь цей промисловий прогрес? А коли прогрес закінчиться, на якому етапі перебуватиме людство? Адже люди, які займаються політичною економікою, все ж мали б розуміти, що нарощування багатства не може бути безконечним[828].