Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи
- Автор: Седлачек Томаш
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-244-4
- Переводчик: Тетяна Окопна
- Жанр: Экономика
Электронная книга - «Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи». Краткое содержание книги:
Автор — чеський економіст, радник президента Вацлава Гавела у 2001-2003 роках — у своєму дослідженні сміливо виходить за межі економіки та поєднує її з історією, філософією, психологією та давніми міфами.
ISBN 978-617-679-244-4
Томаш Седлачек © текст, 2012
Тетяна Окопна © переклад, 2017
Іван Міклош © передмова, 2017
Дмитро Подолянчук © дизайн обкладинки, 2017
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2017
Корисність — це корисність (satisfaction or pleasure), яку людина отримує від споживання товарів чи послуг, відпочинку, роботи тощо (читай — будь-чого, що їй об’єктивно приносить радість чи підвищує вигоду).
Інший варіант рішення — розширити поняття споживання і на всі інші типи діяльності, які підвищують споживацьку корисність. Проте результат — один і той самий:
Корисність людина отримує від споживання (чи робіння) того, що підвищує їй корисність.
Не потрібно продовжувати управлятися ще далі — очевидно, що будь-яке речення про максимізацію такої корисності буде правдивим. Тож отримуємо тавтологію:
Людина отримує корисність від діяльності, яка підвищує її корисність.
А оскільки всі ми отримуємо корисність від чогось іншого, тоді отримаємо:
Людина робить те, що хоче робити.
Як бачимо, це речення — беззмістовне, а тому його можна «застосовувати» постійно, тому що воно стверджує, що А = А. У такий спосіб можна спробувати економічно пояснити, наприклад, любов матері до дитини й сказати, що мати отримує корисність з любові до дитини. І чим би вона не пожертвувала заради дитини, вона так робить лише тому, що цим самим максимізує корисність для себе — тому, наприклад, вона годує дитину грудьми, бо отримує корисність. Однак це майже те саме, що сказати, що мати годує дитину, тому що хоче її годувати. Тож економіст ходить по замкненому колу, не кажучи нічого нового. А якби мати не годувала дитину, економіст так само просто міг би пояснити, що мати не годує дитину, бо вона отримує корисність від негодування[794].
Або ж ми дамо дуже вузьке визначення корисності, як то, наприклад, корисність, яку ми отримаємо від товарооборотного майна, — тоді вже дійдемо висновку, що моделлю homo oeconomicus не можна пояснити всю поведінку людини[795]. Проте економісти не заспокоїлися на цьому (тестовому) висновку й перевизначили термін корисність так, щоб він охоплював все — включно з (надуманою, вигаданою) корисністю від посмертного життя. Коли ми об’єднуємо все можливе під шапкою терміна «корисність», то і з мучеників чи святого Франциска робимо егоїстичних максимізаторів власної (хай і посмертної) корисності.
Так економіка потрапила в марксистські тенета попперівського фальсифікаціонізму[796] та неможливості перевірити модель, яка де-факто стверджує, що людина робить саме те, що вона робити хоче. Якщо людина максимізує корисність, яку кожен для себе визначає сам, тоді сер Поппер відразу ж запитав би: Як повинна діяти людина, щоб не максимізувати корисність? Іншими словами: чи можна йти проти течії власних оптимізаційних графіків? Якщо не вдається навести жодного прикладу, отже, теорія не спростовувана й де-факто беззмістовна.
Однак повернімося до основної лінії аргументації. Як зазначає Колдвел, посилаючись на Гатчесона: «Економіка оперує двома типами суджень, перший з них можна мисленнєво спростувати емпіричними спостереженнями, а другий — ні. Судження, які не можна спростувати, — це тавтології, позбавлені будь-якої емпіричної цінності. З цього випливає, що суто теоретичні судження позбавлені будь-якої емпіричної цінності...»
Колдвел продовжує: «Модель переслідування власного зиску не вдасться застосовувати, якщо ми надамо йому надто вузького визначення ... він лишиться порожнім, якщо ми дамо йому надто широке визначення, тому що інакше вся поведінка автоматично стає поведінкою максимізаційною»[797].
Ми можемо вчитися на помилках, але не на тавтологіях. Тавтології — це корисна вправа у тренуванні логіки. Тавтології за самим своїм визначенням не припускають того, що в них може закрастися помилка, вони завжди праві й «правдиві». Вони не можуть бути не-змістовними, бо вони без-змістовні, без-сенсовні. Тавтологія не відповідає жодним умовам істинності, «оскільки вона за будь-яких умов буде правдивою; і контрадикція теж за жодних умов не буде правдивою. Тавтологія і контрадикція позбавлені сенсу ... Тавтологія і контрадикція — це не зображення дійсності. Вони не відображають жодну з можливих ситуацій. Перша з них допускає існування будь-якої ситуації, друга — жодної»[798].
794
Припущення, що будь-яка поведінка людини ґрунтується на егоїзмі, — найпростіше з тих, яке можна зробити. Адже науковці завжди люблять пояснювати велике через мале. Однак у жодному разі ми не можемо дійти висновку, що егоїзм — це найпоширеніша мотивація. Часом світ стає дуже складним і найпростіші пояснення часто виявляються помилковими. Фразу про те, що власна вигода рухає світом, можна спростувати кількома добре відомими фактами. Деякі форми допомоги ніколи не дочекаються винагороди, а тому їх не можна пояснити довгостроковою вигодою. Батьки з власного егоїстичного інтересу піклуються про своїх дітей, сподіваючись, що вони попіклуються про них на старості. Проте коли до цього доходить, то в поведінці дітей складно знайти мотивацію в вигляді егоїстичних інтересів. І все одно багато хто це робить». Elster. Nuts and Bolts for the Social Sciences, 54. Більше на цю тему див.: Force. Self-Interest before Adam Smith, 10.
795
Альберту О. Гіршманові більше імпонує використання терміна інтерес, ніж утіліті. Проте наслідки такі самі. І хоча Гіршман всіляко захищає цей принцип, проте все одно визнає, що він став «не лише справжньою модою, але до того ж і парадигмою (â la Kuhn), тому першопричиною майже всієї діяльності людини ні з того ні з сього почали вважати особисті інтереси, що в деяких випадках призводило аж до тавтологічних висновків». Hirschman. 7üe Passions and the Interests. Political Arguments for Capitalism before Its Triumph, 42.
796
Сер Карл Поппер пропонує розпізнавати наукові твердження відповідно до того, чи їхні постулати можна спростувати чи ні. Що має статися, щоб цю теорію було доведено як неправдиву? Якщо такі реалістичні варіанти існують, але вони не були доведені, цю теорію можна вважати науковою. Якщо ж, навпаки, ця теорія пояснює всю мисленнєву поведінку й її неможливо спростувати, тоді вона стає псевдонаукою. Поппер, наприклад, описує, чому він вважає марксистський підхід до історії ненауковим: адже своєю теорією Маркс може пояснити абсолютно все, навіть, на перший погляд, кардинально протилежні ситуації. Якщо теорія здатна пояснити всі теоретично можливі ситуації, наприклад, у контексті теорії класової боротьби, значить, десь щось пішло криво. Якщо теорією можна пояснити абсолютно все, це не її сила, а її слабкість.
797
Caldwell. Beyond Positivism, 108.
798
Вітгенштейн Л. Trœtatus logico-filosoficus. Філософські дослїдження. — Київ: Основи, 1995., 4.4611-4.62.