Крига. Частини ІII–ІV

— Журбу в горілці втопити, навіщо людина в шинок заходить, сáме для цього, на землі щастя й справедливости подібні святині зяють пусткою; а ще в Краї Лютих, де навіть найбільший п’яниця ніколи не забудеться до решти й собі не заперечить, навіщо пити — на знеболення, на смуток, на розпач болісний, і для того ще може, щоби братів у гріху менш огидними в очах власних на час сп’яніння вчинити, адже й ми самі собі тоді більше подобаємося, — які кумедні! Які мудрі! Які гарні! Хто ж устоїть — немає такої красавицы. О, вода сатани! Вода брехні! Вогонь у тельбухах проти морозу! Проте заморожена голова не забуває, не забуває!

Простогнавши це, він налив собі повну склянку, а хлюпнувши горілку в горлянку, неначе лимонад, загукав за новою пляшкою.

— Ну досить, Філімоне Романовічу, досить, досить, що ви знову забути не можете? Я не сподівався вас іще тут побачити, ви ж мали негайно звідси виїхати до свого наставника, Ачухова, чи не так?

— Сєрґєй Андрєєвіч — ну! — Він схопився. — Так, бачу перст Божий — ви мусите піти зі мною!

— Що?

— Я розповідав йому про вас, про Батька Мороза, розпитував. Я вас познайомлю — хутчіше! Немає часу! Хіба я вам не казав? Він помирає!

— Він помирає, а ви тут очі заливаєте?

— Хробак, хробак злиденний, знаю. Хутчіше!

І шарпати заходився за плече, за комір, під лікоть брати й тягнути, карафку з рук виривати, — аж йому на плече впала важка геометрична лапа, й присів Зєйцов, наче пес покараний.

— Це що, гарно так, примахатися до чоловіка, який собі культурно випиває?

Махнулося.

— Облиште. Старий знайомий.

Пан Щекєльніков ляснув папахою.

— Подивіться на нього! Знайомий! — Тепер він ухопив і потягнув. Відступилося за піч. Зєйцов вистромив голову з-за кахлів. Щекєльніков нахилився до вуха. — Що то за випадки-випадковості сьогодні! Ви, господин, упевнені, що з отим, на вулиці, не знайомі узагалі?

— Чи я знаю! Пика під маскою, слова не сказав, а по статурі судячи, то…

— Не той! — зашипів Чинґіз. — Живий!

— Бо що?

— Він знав, що йому загрожує. Мгм. — Щекєльніков почухався об борлак. — Щось там наплів, перш ніж я його прогнав.

— Ви з ним розмовляли?

— Мгм. Він пхався на Цветистую. Ребята його виштовхали. Він надсилав вам листи. Ви отримали?

Зробилося невизначену міну.

— Було того трохи, різні дурниці.

— І що він не міг інакше, бо вже кілька тижнів за вами лазить той чи інший японець.

— Себто, отой убитий…

— Ну власне. Це якась ваша польська гризня, так?

Щекєльніков блукав поглядом по стелі. Придивлялося до нього з-під лоба. Єдина підозра, від якої не врятує майстер підозр: до нього самого. Адже Чинґізові Щекєльнікову платить Войслав Веліцький: він відданий Войславу Веліцькому. Відданість! Це правда, що в Байкальському Краї людське життя дуже дешеве, й що Чинґіз — варвар із походження і за досвідом, але ж він, мабуть, не задля тих кількох рублів платні ризикує головою, чинячи убивство на вулиці, лише імлою оповитій? Що сáме пов’язує його з Веліцьким? Які саме він отримав розпорядження? Скільки знає? Пригадалася розмова з паном Войславом про Пілсудського і його терористів. Пан Войслав, може, й хороша людина, проте й хороші люди також мають свої власні інтереси. Хто знає, який таємний план він підготував із усією своєю сердечністю.