Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Це не підлягає обговоренню?

— Саме так.

— Якщо ви передумаєте...

— Я не передумаю.

— ...то дайте мені знати.

Ми дісталися Головної алеї і рушили нею. Тут задував пронизливий вітер, і щось холодне торкнулося моєї щоки. Потім ще... і ще...

— Сніг! — повідомила Корал саме тієї миті, коли я зрозумів, що повз нас пролетіли кілька клаптів снігу. Вони розтанули, щойно торкнувшись землі.

— Якби ваша делегація не прибула передчасно, — зауважив я, — вам, можливо, і не довелося би прогулятися містом.

— Іноді мені щастить, — відказала вона.

Коли ми дісталися парку навколо палацу, сніжило вже густо. Знову скористалися потайною хвірткою, а на стежці зупинилися на хвильку подивитися назад, на місто, що вже світилося цятками ліхтарів крізь напівпрозору снігову завісу. Я знав, що Корал дивилася довше за мене, бо я повернувся й поглянув на неї. Вона виглядала... щасливою, так мені здалося; наче зберігала цю сцену в пам’яті, мов у альбомі для наліпок. Я нахилився до неї і поцілував її у щоку, бо це здалося мені на ту мить цілком доречним.

— Ой!.. — вирвалось у неї, і вона повернулася до мене. — Ви здивували...

— От і добре, — відповів я. — Не сповіщати ж про таке телеграмою. А тепер нам варто розквартирувати війська по зимових квартирах.

Вона усміхнулася й узяла мене під руку.

Коли ми зайшли всередину, вартовий повідомив:

— Пані Левелла хоче знати, чи ви двоє плануєте приєднатися до решти панства за обідом.

— Коли почнеться обід? — запитав я.

— Приблизно за півтори години, — відповів охоронець.

Я подивився на Корал, та стенула плечима.

— Гадаю, так, — відповів я.

— Перша їдальня, нагорі, — відрапортував вартівник. — Чи маю повідомити сержанта — той скоро проходитиме тут — аби він передав вашу згоду пані Левеллі? Чи хочете самі...

— Можеш повідомити, — кинув я.

— Чи не бажаєте вмитися, переодягтися..? — почав я, коли ми відійшли від охоронця.

— Лабіринт, — сказала Корал.

— Це означатиме ще купу сходинок, — зауважив я.

Вона з напруженим обличчям розвернулася до мене, тоді побачила, що я посміхаюся.

— Сюди, — запропонував я, вказуючи їй на двері до головного вестибюля і проводячи її крізь нього.

Я не впізнав вартівника, який стояв у кінці короткого коридорчика, що вів до сходів. Але той знав, хто я такий, і, поглянувши зацікавлено на Корал, відчинив нам двері, знайшов для нас ліхтар та запалив його.

— Маю попередити, що там є хитка сходинка, — сказав охоронець, передаючи мені ліхтар.

— Котра?

Він похитав головою:

— Принц Джерард кілька разів повідомляв про неї, але, здається, крім нього, ніхто її не помітив.

— Добре, — сказав я. — Дякую.

Цього разу Корал не заперечувала, щоб я йшов першим. Якщо порівнювати, то спускатися цими сходами виявилося страшніше, ніж тими, з Колвіра, головно тому, що тут не було видно дна, і, зробивши кілька перших кроків, ти не бачив узагалі нічого, крім світлової плями, в якій рухався, виток за витком, униз. А ще це загрозливе відчуття необмеженої порожнечі навколо тебе. Я ніколи не бачив цього місця освітленим, але гадаю, що таке відчуття не було помилковим. То була дуже простора печера, і ти намотував посеред неї коло за колом, спускаючись усе нижче, і міг тільки гадати, коли ж дістанешся дна.

Трохи згодом Корал відкашлялась і мовила:

— Ми можемо зупинитися на хвилинку?

— Звичайно, — відповів я, зупиняючись. — Дух перехопило?

— Ні, — відказала вона. — Скільки ще залишилося?

— Не знаю, — сказав я чесно. — Щоразу, коли йду цими сходами, відстань здається то більшою, то меншою. Якщо ви хочете повернутися назад і взяти участь в обіді, ми можемо піти подивитися на Лабіринт завтра. У вас нині був напружений день.

— Ні, — відповіла вона. — Але я не проти б на хвилинку притулитися до вас.

Мені здалося, що це місце не дуже пасує до романтичного настрою, але я зрозумів, що вона мусить мати іншу причину для такого прохання, й підкорився.

Минув якийсь час, перш ніж я усвідомив, що Корал плаче.

Вона дуже добре це приховувала.

— Що з вами сталося? — запитав я врешті-решт.

— Нічого, — відповіла вона. — Можливо, нервова реакція. Примітивний рефлекс. Темрява. Клаустрофобія. Щось таке.

— Вертаймося.

— Ні.

Отже, ми знову продовжили спускатися.

Приблизно за пів хвилини я помітив, що кількома сходинками нижче щось біліє, і завмер. Тоді зрозумів, що це лише носовичок. Наблизившись, побачив, що його прибито до сходинки встромленим кинджалом. І на носовичку були якісь позначки. Я зупинився, дотягнувся до нього, розгладив та прочитав: «ЦЯ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! ДЖЕРАРД».

— Тут обережно, — попередив я Корал.

Уже збирався ступнути на цю сходинку, але, підкоряючись раптовому імпульсу, я спочатку обережно випробував її, легенько торкнувшись ногою. Нічого. На дотик вона здавалася нормальною. Я став на неї. Те ж саме. Я стенув плечима.

— Обережно, хай там як, — застеріг я.

Коли Корал ступнула на сходинку, теж нічого не трапилось, і ми рушили далі. Трохи згодом я помітив далеко внизу слабке мерехтіння. Вогник рухався, і я здогадався, що хтось там патрулює. Цікаво, навіщо? Чи там є в’язні, за якими треба наглядати та яких доглядати? Чи певні входи до печер вважаються уразливими місцями? І що має знаменувати ця дивна процедура замикати зал, котрий містить Лабіринт, на замок та вішати ключ на стіну біля дверей? Чи може бути, що з цього боку Амберу загрожує небезпека? Яка? Чому? Я знову сказав собі, що одного дня маю знайти відповіді на ці запитання.