Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Як можна відповісти на це питання?

— Ви себе виказали у незначних штришках, помітних тільки для того, хто віднедавна став параноїком, — сказав я.

— Магія, — мовила вона. — Ви це маєте на увазі?

— Щось таке, — підтвердив я. — За тобою я майже скучив, але довіряти тобі не можу.

Я проказав ключові слова заклинання, і руки мої плавно злетіли у відповідному жесті. Й раптом почулися два жахливі виски, а одразу по тому — ще й третій.

Але кричала не Корал. Кричали за рогом, у тому коридорі, який ми щойно полишили.

— Що за...? — почала вона.

— ...чортівня! — закінчив я. Кинувся повз неї, обігнув ріг, на бігу видобуваючи меча.

Висвітлені слабкими променями, що падали на них із далекого отвору печери, на землі розтяглися три постаті. Дві з них, розпростершись плазом, не ворушились. А третя сиділа, зігнувшись, нахилившись уперед, і брудно лаялась. Я обережно наблизився, наставивши вістря меча на того з трьох, який сидів. Його примарна голова повернулася в моєму напрямку, і він із зусиллям зіп’явся на ноги, але розпрямитися не зміг. Затискаючи ліву руку правицею, він задкував, доки не уперся спиною у стіну печери.

Тут він закляк, бурмочучи собі під ніс щось, чого мені не вдавалося зрозуміти. Я продовжував обережно наближатися, ставши весь увагою. Чув, як у мене за спиною рухається Корал, а коли коридор трохи розширився, побачив її ліворуч, поряд із собою. Вона витягла кинджал і тримала його низько, притиснувши до стегна. У мене не було часу обміркувати, як могло подіяти на неї моє закляття.

Я зупинився біля першого з тіл і копнув його носаком, готовий ударити, якщо він схопиться й атакує мене. Жодної реакції. Людина лежала, мов ганчірка, не виявляючи ознак життя. Я перекинув тіло ногою, і його голова покотилась у напрямку входу. На неї упало світло, і я побачив напівзогниле людське обличчя. Тим часом мій ніс уже підказував мені, що це не ілюзія. Я перейшов до іншого тіла й перевернув і його. Цей мрець теж уже наполовину розклався. У першого трупа в руці був затиснутий кинджал, а другий покійник не мав зброї. Тут я помітив ще один кинджал — він лежав біля ніг живого чоловіка. Я звів на нього очі. Усе, що відбувалося, здавалося фантасмагорією. Я був упевнений, що ті двоє мертві, принаймні кілька днів, то що ж робить тут цей живий, і чого йому треба?

— Агов, не хочеш сказати мені, що тут відбувається? — поцікавився у нього я.

— Будь ти проклятий, Мерліне! — прогарчав живий, і я впізнав цей голос.

Я повільно відійшов убік, по дузі, переступаючи через мертві тіла. Корал трималася поруч зі мною, копіюючи мої рухи. Живий повернув голову, стежачи за нашим наближенням, і, коли йому на обличчя впало світло, я побачив, що Юрт дивиться на мене єдиним оком, а друге око закриває пов’язка. У нього на голові бракувало чи не половини волосся, а безволосу частину густо вкривали рубці та шрами. Картину завершував напівсформований недогризок вуха. Я помітив, що бандана, яку він, очевидно, носив, аби приховувати ці каліцтва, з’їхала йому на шию. З його лівої руки капала кров, і я раптом зрозумів, що на цій руці бракує мізинця.

— Що з тобою сталося? — запитав я.

— Один із цих зомбі вдарив мене по руці кинджалом, — сказав той, — коли ти вигнав тих духів, котрі їх оживляли.

Моє закляття для вигнання духів... ось що! Вони перебували у діапазоні його дії...

— Корал, — запитав я, — з тобою все нормально?

— Так. Але я не розумію...

— Не зараз, — зупинив її.

Я не став питати Юрта, що у нього з головою, бо пригадав свій двобій із однооким вовкулаком у лісі на схід від Амбера, з вовкулаком, чию довбешку я запхнув у вогнище. Я і раніше підозрював, що це міг бути Юрт, який перекинувся на вовка, навіть перш ніж Мандор поділився зі мною інформацією, котра підтверджувала таку гіпотезу.

— Юрте, — сказав йому, — так вийшло, що ти отримав багато ушкоджень через мене, але маєш розуміти, що сам накликав на себе біди. Якби ти не нападав на мене, мені б не довелося боронитися...

Я почув якесь клацання та скрегіт і лише за мить чи дві усвідомив, що то він так скрипить зубами.

— Тому, що твій батько всиновив мене, не надаю жодного значення, — продовжив я. — Ціную тільки те, що він виявив цим свою повагу до мене. Я довідався про це лише недавно.

— Брешеш! — просичав Юрт. — У якийсь спосіб ти ошукав його, щоб випередити нас у черзі!

— Жартуєш, — сказав я. — Ми так далеко в черзі, що це нічого не важить.

— Не на корону, дурню! На старшинство у родині! Батько нездужає!

— Мені прикро це чути, — парирував я. — Та ніколи про це й не думав. І Мандор однаково йде попереду нас.

— А ти тепер другий.

— Я цього не хотів. Припини! Мені ніколи не бачити титулу, і ти це знаєш.

Він випростався, і з першим рухом я побачив, що його абрис обведено невиразним райдужним німбом.

— Не в цьому річ, — продовжував я. — Ти мене завжди ненавидів, але зараз полюєш на мене не заради черги в наслідуванні. Ти щось приховуєш. За всіма твоїми наскоками має критися щось інше. До речі, це ти підіслав Вогняного Янгола?

— Він так швидко тебе розшукав? Я й не розраховував на таке. Втім, вирішив, що спробувати не завадить... Але... Що сталося?!

— Він мертвий.

— Тобі знову пощастило. Занадто пощастило, — підсумував той.

— Чого ти бажаєш, Юрте? Я б хотів вирішити це раз і назавжди.