Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Утім, коли ми дісталися найнижчої сходинки і ступили на долівку, то вартівника не побачили. Стіл, стійки для зброї, кілька шафок — типове умеблювання поста, скрізь ліхтарі... Але охоронця ніде не було видно. Шкода. Цікаво було б дізнатись, які дії визначені статутом на випадок надзвичайної ситуації, а можливо, й почути, які саме надзвичайні ситуації в статуті передбачені. Я вперше помітив, що з темряви у напівосвітлений простір перед стійкою звисає мотузка. Дуже обережно потягнув за кінчик, вона подалась, а за мить я почув десь високо над головою слабкий металевий дзвін. Цікаво. Схоже, це була сигналізація.
— Куди далі? — запитала Корал.
— Еге ж, ходімо, — стрепенувшись, я взяв її під руку і спрямував праворуч.
Коли ми йшли, прислухався, сподіваючись почути відлуння. Проте нічого не почув. Раз у раз я підіймав ліхтар, але до кола світла потрапляв хіба ще один сегментик долівки.
Корал, здавалося, сповільнювала кроки, і я відчував, як напружується її рука, як підсвідомо дівчина опирається руху вперед. Одначе просувався вперед, і вона теж не зупинялася.
Нарешті я сказав:
— Тепер уже близько, — бо почув, що луна повернулася, хоч і негучна.
— Добре, — відповіла вона, але не прискорила кроку.
Нарешті попереду засіріла стіна підземелля, а далеко ліворуч я розрізнив темний отвір тунелю, який шукав; змінивши напрямок, рушив до нього. Коли ми нарешті дісталися тунелю й увійшли до нього, я відчув, що дівчина тремтить.
— Якби я знав, що це схвилює вас аж так сильно... — почав я.
— Я в порядку, правда, — відказала вона. — І хочу його побачити. Просто не могла припустити, що шлях до нього буде теж таким... непростим.
— Найгірше вже позаду, — підбадьорив я її. — Тепер уже скоро.
Ми швидко порівнялися з першим бічним коридором і проминули його. Незабаром за ним відкрився наступний, я призупинився й освітив вхід до нього ліхтарем.
— Можливо, — прокоментував, — якщо піти цим коридором, він якимось незбагненним чином виведе нас знову на узбережжя.
— Як на мене, краще не перевіряти.
Пройшовши певну відстань, ми побачили третій тунель. Я вдивився у його глибину. Трохи далі від входу тягнулась уздовж стіни жила невідомого мені блискучого мінералу.
Я прискорив ходу, і далі ми йшли не зупиняючись, а наші кроки тепер чітко лунали в тиші. Четверте відгалуження... П’яте... Звідкись долинули ледь чутні звуки музики, але я не був упевнений, чи чую їх насправді.
Коли ми наблизилися до шостого коридору, вона подивилася на мене запитливо, але я продовжував іти. Мені був потрібний сьомий, і коли дісталися до нього, я повернув, зробив кілька кроків, зупинився та підняв ліхтар. Ми стояли перед великими дверима, оббитими металом.
Узявши ключ з гака на стіні праворуч, я вставив його в замок, повернув, витягнув і знову повісив туди, де він був. Після цього уперся плечем у двері й із силою натиснув. Довгу мить відчував спротив, потім двері подалися, рухаючись повільно, і тугі петлі відізвалися жалісним стогоном. У мене на зап’ястку поворушилася й напружилася Фракір, але я все налягав на двері, доки вони не розчахнулися широко. Тоді зробив крок убік і пропустив у вхід Корал.
Вона зробила кілька перших кроків цим химерним залом і зупинилася. Відійшовши від дверей, я дав їм зачинитись і приєднався до Корал.
— Ось він який... — вимовила вона.
У підлозі біло-блакитним полум’ям світилися безкінечно складні завитки Лабіринту, утворюючи овал чи неправильний еліпс. Я відставив ліхтар. У ньому не було потреби, бо сяйво Лабіринту освітлювало все приміщення. Погладивши Фракір, я заспокоїв її. У найдальшому від нас кінці величної фігури снопом зметнулись іскри, розсипалися, тоді знову злетіли, уже ближче до нас. Здавалося, усе приміщення наповнювала якась пульсація, напівзнайома, але тут я її ніколи раніше не відчував. Під впливом раптового імпульсу, а також підкоряючись цікавості, яку так довго стримував, я викликав образ Лоґрусу.
Це було помилкою.
Щойно переді мною зблиснув образ Лоґрусу, іскри злетіли над усією поверхнею Лабіринту і невідомо звідки пролунав пронизливий крик — так може волати хіба що банші. Фракір на моєму зап’ястку оскаженіла, я відчув, наче мені у вуха встромили крижані бурульки, а сяйво коливного Лоґрусу боляче вдарило мене по очах. Я негайно відіслав Лоґрус, і катастрофічні наслідки мого вчинку почали вщухати.
— Що це було?! — запитала Корал.
Я спробував посміхнутись, але мені це не дуже вдалося.
— Невеличкий експеримент, який давно хотів поставити, — відповів.
— І ви дізналися багато корисного?
— Так, хоча б те, що не варто намагатися його повторити, — пояснив я.
— Принаймні в присутності іншої людини, — сказала вона. — Це було жахливо.
Корал підійшла трохи ближче до Лабіринту, який знову повернувся до звичайного стану.
— Він лякає своєю потойбічністю, — зауважила Корал. — Наче світло, що бачиш уві сні. Але він грандіозний. І ви усі маєте пройти крізь нього, аби обійняти свій спадок?
— Так.
Вона повільно рушила праворуч, обходячи Лабіринт по периметру. Я йшов за нею, спостерігаючи, як вона проводила очима по розлогих арках та поворотах, коротких прямих ділянках, довгих округлих кривих.
— Гадаю, це непросто зробити?
— Так. Штука полягає в тому, щоби проштовхувати себе крізь нього, не припиняючи докладати зусиль, навіть у мить зупинки, — відгукнувся до Корал.
Ми просувалися далі, увесь час забираючи праворуч, наближаючись до стіни, протилежної вхідним дверям. Візерунок Лабіринту, здавалося, був не на поверхні долівки, а всередині неї, наче ми дивилися на нього крізь товщу скла. Проте поверхня не була ковзкою, аж ніяк.
Ми зупинилися, і дівчина хвилину чи дві розглядала візерунок під іншим кутом.
— То яке він справляє на вас враження? — поцікавився трохи згодом я.
— Вражена його красою, — зізналася вона.
— Відчуваєте ще щось?
— Силу, — сказала Корал. — Мені здається, він випромінює силу.
Вона нахилилася й змахнула рукою над найближчою лінією.
— Я відчуваю практично фізичний тиск, — додала.
Ми пішли далі, вздовж іншого боку велетенського візерунка. Крізь сяйво Лабіринту я смутно бачив, як світиться ліхтар, біля вхідних дверей, там, де я його поставив. Світло його здавалося мізерним порівняно з тим величним сяйвом, на яке ми дивилися наразі.
Незабаром Корал зупинилася знову. Вона вказала рукою на Лабіринт.
— А що це за окрема пряма, котра, здається, закінчується просто тут? — запитала.
— Це не закінчення, — пояснив я. — Це — початок. Те місце, з якого починають рухатися Лабіринтом.
Вона впритул наблизилася до вогняного візерунка, провела рукою і над цим місцем.
— Так, — мовила, помовчавши якусь мить. — Я відчуваю, що він починається саме тут.
Не можу сказати точно, скільки ми так стояли. Тоді Корал повернулася до мене і взяла мене за руку.
— Дякую, — сказала, — за все.
Я хотів спитати її, чому вона мовить це так, наче прощається зі мною, але дівчина раптом розвернулась і поставила ногу на лінію.
— Ні! — заволав я. — Зупинися!
Але було надто пізно. Вона вже стояла ногою на Лабіринті, й підошву її чобота окреслив вогняний обвід.
— Не рухайся, — сказав я. — Тільки не рухайся!
Вона й не рухалася, просто стояла в одній позі. Я провів язиком по губах, відчуваючи, що в роті пересохло.
— А тепер спробуй підняти ногу, яку ти поставила на лінію. Можеш?
— Ні, — відповіла вона.
Я опустився біля неї на коліна, уважно придивляючись. Теоретично, якщо ти поставив ногу на Лабіринт, вороття нема. Ти не маєш іншого вибору, ніж продовжувати, і або пройти крізь нього до кінця, або бути знищеним десь у його глибинах. З іншого боку, Корал уже мала бути мертвою. Знову ж таки теоретично, бо ніхто, в чиїх жилах не тече амберська королівська кров, не може ступити на Лабіринт і лишитися живим. Ось і довіряй теорії.