Невідоме Розстріляне Відродження

Вранішній настрій не кидає мене. Щохвилі все швидше й швидше котяться колеса, з грудей вириваються уривки з невідомих пісень, невідомих мотивів на незнані слова.

…Слава життю і радости життя і невпинному рухові слава. Живи, життєдавче коло гори над одвічним обрієм і не лисій так швидко, як лисіє той професор, що вивчає тебе…

Коротшає шлях до міста і жвавішають і старішають думки: вже не бавляться в голові, як веселі, безжурні діти, не бризкаються водою на березі залитої сонцем ріки, не заливають сміхом зеленого узлісся, не ловлять на квітах необережних метеликів…

Бадьорими групами, трудовими колонами поспішають вони на мітинг, стають, завмирають і слухають…

Місто. Ти вирисовуєшся з-за обрію… Вже нижуться гірлянди ліхтарів на твої рамена, позначаючи численні пульси твого життя. Товпляться, громадяться плечі будівель, виходять задимлені голови фабрик, труби заводів, мережива проводів і геометрії вулиць. Я поспішаю до тебе, місто, я боюся, що ти зачиниш переді мною ворота. Стій, великий воротарю, не спускай шляґбаума, твій син запізнився трохи в полі й поспіша додому…

В кімнаті світиться, це я бачу ще з вулиці, значить, Абрик і П. дома. І мені стає радісно, що в мене хтось є, що я не один у кімнаті, що з сьогоднішнім своїм настроєм я потраплю не в чотири порожніх і мовчазних стіни, а в коло людей, більш чи менш близьких мені…

Підхоплюю на руки велосипеда й легко виношу його на третій поверх. Рука голосно й бадьоро стукає в двері.

– Прошу, – доноситься з-за дверей голос Абрик, милий голос такої близької й такої далекої сусідки. Я чую, як вона швидко і, здається мені, схвильовано йде назустріч. Рвучким рухом прочиняю двері й голосно вітаюся:

– Здрастуйте, друзі, як ся маєте?

– Ах, це ви!.. – зустрічає мене Абрик якось аж ніби невдоволено й починає чепурити зачіску. – Вибачте, я лежала і моя зачіска…

– Не дратуйте мене цим… – весело відповідаю я Абрик, непевний того, що вірно визначив її настрій, – скажіть краще, де це наш шановний П.?

– Я не знаю… – відповідає вона і тепер уже мені здається, що Абрик каже нещиру правду… – Зрання ми пішли із ним у картинну ґалерію, а потім разом обідали. По обіді я вернулася додому, а він пішов у справах і де він зараз, я дійсно не знаю…

У Абрик такий тон, як у учня, який запевняє вчителя, що у нього вчора «боліла голова». Настрій у неї, певне, після якоїсь нової сутички з П. зовсім не пасує до мого сьогоднішнього настрою. Мені хотілось увірватись у кімнату між веселих, радісних людей, а попав я, здається, на кращий випадок у непорозуміння.

Я вирішую не зачіпать Абрик і ні про що її не розпитувать. Замість того, беруся до готування вечері, бо йти обідать уже пізно, а зголоднів я, як вовк. За хвилю на вікні гуде примус, шкварчить на сковорідці сало, а я видобуваю з пакетика яйця…

– Товаришко Абрик, ви не хочете їсти? Може, й на вашу долю розбити пару яєць?