Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
І, однак, за хвилю я вже бігав по кімнаті, очманілий, загрібав ногами під шафу недокурки від папірос, застеляв ліжка, пхав під подушку панчохи, розчиняв по вікнах кватирки… На обличчі я видушував милу, страшенно милу посмішку і думав про те, що одна анархістична, безтолковна голова, коли тільки їй потурати, може зарядити десяток нормальних голів безтямством і божевіллям. Вона візьме тебе не то «явочним порядком», а терором, наскоком, нахрапом і ще й видушить у тебе назустріч якійсь сороці милу й привітну посмішку. При одній думці про цю посмішку, обличчя моє скривилося в злісну гримасу, але… по коритару вже чітко цокотіли кроки, і мені в ту мить здалося, що то тесля заганяє цвяхи в труну для мене.
Кроки спинилися коло дверей кімнати і я, як ідіот, застиг у позі, з прикутими до дверей очима, з «привітною» посмішкою на вустах.
Двері поволі прочинились і в мою кімнату впливла «вона»… Я хотів зустріти її милою посмішкою на вустах і шаленою зненавистю в серці, але замість того… Але тепер уже пізно говорити про «замість того»… Тоді було у стократ краще, ніж я можу розповісти про це тепер… Тоді – було несподівано й чудово, так наче в зимну кімнату влетів свавільний вередливий метелик і сів просто на аркуш паперу, який ви допіру картали незграбними рядками. Я чоловік без особливого нахилу до фантазії і не перебільшую.
– Знайомтесь… це мій приятель, про якого я не раз говорив тобі, письменник, зветься Лиником, а це, – коли можна сказати так, – моя мистецька дружина… В повсякденному житті та для ближчого кола друзів, – вона ще може називатись Абрикосом або Абриком, що одне і теж… знайомтесь.
Юнка, зашарівшись, простягла мені руку, а я, незграбно хіхікнувши, піймав її на льоту і, пригадую, потис так, що юнці певне стало боляче.
– Ну, Абрик, тепер будемо розташовуватись… – заметушився П.
– Роздягайтесь, – спохопився і я, і помітив, що тільки тепер наші з нею погляди розітнулись. Уявіть собі, як заведений на початку шипить грамофон – це я сказав: «роздягайтесь», але далі мембрана починає викристалізовувати чистий принадний голос співачки – це Абрик сказала:
– Дякую… не турбуйтесь, я й сама… – і пройшлась по кімнаті до вікна – це, в’явіть, як, хвилюючись, пливе на флаґшток судовий прапор і потім затримується… Це Абрик спинилася коло мольберта.
– А зроблено от мало, зовсім мало… менше, ніж навіть про це в листах було писано, – прошумів на флаґштоці прапор.
Мій приятель підбіг до мольберта і почав довго й марудно пояснювати й виправдовуватись. Я не можу зараз переказати його слів, бо я їх не чув. Я вже сидів у протилежному кутку кімнати в кріслі, поклавши на поручні руки і спершись на них підборіддям. І переді мною чомусь умить перебігли уривки з мого дитинства, школа, революція – увесь я – до цієї хвилини. І мені здалося дивним, як уві сні химерним, що оце я, такий собі, як каже П. – пересічний чоловік – і мені доводиться нарешті зустріти…
– Товаришу, а ви хіба не цікавитесь новою роботою П.? – перетнула плин моїх думок Абрик. – Ах, правда, ви ж мали можливість бачити її щодня, хоч бачити її зараз – це ще не значить «бачити»…
Я не мав що їй відповісти, коли б на виручку не підоспів П. Він затараторив, забігав коло неї, як дитина; почав кидатись в усі кінці кімнати, шукаючи вільного стільця, і це дало мені можливість стямитись, передихнути і взяти себе до рук.
– Вибачте мені, товаришко, – звернувся я до Абрик, – я почуваю себе дуже винним… Я так ганебно заспав, що до вашого приїзду не встиг навіть прибрати кімнату, хоч П. мене точно попередив про годину.
Вона проспівала щось у відповідь, а П. глянув на мене з таким захопленням, ніби я став його другою «мистецькою дружиною». А сам я, признатись, подумав у цю мить, що не кожну свою теорію П. зможе перевірити на цьому молодому людському індивідуумі.
Рештки дня пробігли непомітно для всіх і навіть у щирому захваті. Ми з П. один поперед одного, вертіли по кімнаті шахву, як пачку з-під сірників, наші ліжка мандрували з кутка в куток, як трами по рейках, і все це для того, щоб одно із ліжок примостилось за шахвою і щоб не визирало звідти ні краєчком. Там мав розміститись покій «мистецької дружини» мого приятеля. Доки ми займались цим, дівчина доп’яла десь ганчірку й, високо засукавши рукава, протирала вже порох з мого люстра, з письмового столу, стільців і вікон. Наприкінці П. зняв віником у кімнаті нечувану куряву й на наші з Абрик протести зауважив, що на житловій площі він не дозволить панувати нахабній антисанітарії.