Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Невідоме Розстріляне Відродження
Невідоме Розстріляне Відродження - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Невідоме Розстріляне Відродження

Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:

Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
1 ... 107 108 109 110 111 112 113 114 115 ... 406
Перейти на страницу:

Осінь немолода, легковажна весна, з темними очицями й дивовижними снами, осінь і не пристрасне літо з буйним волоссям і жагучими бажаннями, осінь тиха, мудра мати з найміцнішим у світі коханням – з коханням до своїх дітей…

Тому-то я люблю осінь.

Я люблю в неділю ранком знести в руках по сходах, як на ресорах, свого велосипеда й вирушить кудись за місто.

Легенький вітер за околицею починає обвівать вас, – ви їдете й співаєте. І ніхто вас не чує, і нікому до вас немає діла. Ви відпочиваєте, після тижневої праці, ви почуваєте себе молодо й бадьоро. Пригадуєте дитинство, як ви колись були малим, бігали й лазили по деревах – і ще дужче, натискаєте на педалі свого вело…

Ви навіть починаєте розмовляти сами з собою. І цікаві, щирі, зворушливі слова злітають із ваших уст. Часом ви забуваєте про свої літа, про свій стан, про свою «поважність» і, як пустотливе дитя, кричите на всі легені… Вам хочеться спинити велосипеда, зіскочить, кинутись на землю, впасти на неї, притиснутись грудима й проказати їй щось ласкаве, ласкаве, таке, як ви нашіптували колись своїй матусі… Ви кажете собі вголос:

– Дурню, нащо ти сьогодні рано голився? Для чого ти вчора дві години, в прокуреній кімнаті, програв у шахи? Який ти такий буржуй, що можеш красти в себе години й дні життя, тратити своє здоров’я, прокурювати й пропивати його у колі своїх приятелів? Ти не вмієш жити – відповідаєте ви. Ти вигадуєш турбот і дріб’язкової метушні більше, ніж треба, ти транжириш життям, просипаєш, пропиваєш, проїдаєш і пробалакуєш його. Тут ви згодні з моїм приятелем, художником П., а я згодний з вами.

Ах, як мені хочеться крикнути звідси туди, у місто, до вас, щоб і ви негайно ж кинулись у поле до мене, розбіглися, і хто перший добіжить он до того ліска…

– Горі… горо… гори, – співаю я і танцюю на велосипеді, і з грудей мені мало щось не вискочить… – Але що ж я співаю?.. – пробігає в голові, а вітер шумить і я жену якомога швидше свою машину…

І от я вже на узліссі, поставив під куща велосипеда й ногами згрібаю цілу гору жовтого, лапатого, кленового листу. Це буде для мене постіль. Не вузеньке кімнатне ліжко, рипуче й мульке, а широке й безмежне ложе.

Як я люблю ліс за те, що він дужий, за те, що шумить… Корпусами пішов угору кремезний дубняк, струнким підмурком ліг під ноги йому молодий сосновий ліс і зеленим дахом хитаються над усім крони високих, старих, жилуватих сосон.

Тут колись лежали праліси… Звідси починалось життя й розтікалось у поля й степові безмежі, тут і зберігалось воно, ховаючись по хащах і яругах, коли займались блискавиці, гриміли громи, смерчі гнули в обіддя тисячолітні дерева і проливався над землею доісторичний дощ. Тепер ти не той, що тоді, але все ж дужий і шумиш… Шуми… Шуми…

Товариші, не дивуйтеся! Мені сьогодні весело… не кепкуйте з мого настрою, я не пив. Все як слід, все в порядку… Сьогодні ж день відпочинку, сьогодні я маю право відпочивати, як тільки хочу. Ти, товаришу з фабкому, стань мені в обороні, а ви, товаришу з адміністрації, не робить такого суворого обличчя – це ж смішно, як ви цього не помічаєте.

Шановний професоре з катедри міжнароднього права, вибачте, що я не помітив вас. Але, коли ви вже тут, одверніться, будь ласка, на хвилинку і протріть носовою хусткою свої великі окуляри й не дивіться в мій бік, бо я мушу трохи подригати ногами… Клянусь честю, шановний професоре, я почуваю в цім фізичну потребу. Що? Вам це не подобається. В такім разі насуньте знову на носа окуляри, простеліть на пенькові хусточку, сядьте обережненько і не одмовте послухати од мене кілька слів.

– Дорогий ювіляре. Року тисяча дев’ятсот двадцятого, жовтня дня чотирнадцятого заарештували мене в Білій Церкві поляки і під час трусу відібрали в мене фотографічну картку одного письменника з написом і справжню англійську бритву з білими колодочками. Військовий польовий суд, на чолі з капітаном Квятеком, засудив мене тоді до розстрілу, а тепер мене цікавить, яким чином я можу повернути назад свою англійську бритву з білими колодочками і портрет українського письменника з написом? Га?

Мені дивно, що ви смієтесь, вельмишановний професоре, дуже дивно. Іще більше мене дивує те, що ви встали, забрали з пенька свою хусточку і, навіть не попрощавшись, ідете…

Що ж? Коли мають пропадати моя бритва й фото письменника – хай пропадають, – я не буду плакати й удруге вертатись, до цього питання теж не буду… Прощайте…

1 ... 107 108 109 110 111 112 113 114 115 ... 406
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)