Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Тепер я вас питаю, Абрик, що ми знаємо з особистого маленького моря бур і незгод і радости окремого чоловіка, та чи й можемо що знати? Отак і ви знаєте про мене, так і я знаю про вас. Абрик, я, коли вперше побачив вашу картину, сказав П., що перше вражіння буває або найбільше вірним, або найбільше хибним. Це, звичайно, не норма для опреділень, але вона ще мені не зраджувала. Після першого вражіння бувають хитання, але, наприклад, відносно вас я лишаюсь при своїм першім вражінні…
– А яке воно? – оживившись трохи, запитала мене Абрик. І я б сказав, що це запитання не було для мене несподіванкою. – Думаю, – продовжувала вона, – що не таке, як від того незнайомого громадянина, що зайшов до бюра похоронних процесій.
– Як вас розуміти? – запитав я Абрик і пильніше приглянувся до неї.
– Я жартую просто… – відповіла мені дівчина, раптом посмутнівши, – скажіть краще ще раз, яка зараз година?
– Година зараз восьма, а три чверті тому, як я вже вам казав, було після семи.
Абрик глянула на мене колючим поглядом і прикусила губу. Цим без слів було сказано багато з того, чого не хотів би я почути від Абрик. Я неприпустимо помилився. Зніяковівши, я поглянув у вікно, а коли знову повернувся до Абрик, устиг тільки перехопити щойно одведений від мене той же непривітний погляд.
– Ну, і що, ж, дорогий товаришу, – кололась далі Абрик, – чим же закінчилась ваша пригода з громадянином. Ви пішли підглядати далі. – Вона так і сказала – підглядати.
– Не «підглядати», а «спостерігати», люба товаришко… На жаль, письменник інакше не може набути собі матеріялу.
– Значить П. був правий… – відповіла Абрик.
– В чому саме, прошу вас?
– Коли казав, пам’ятаєте, що сучасний письменник спостерігає не тільки на вулицях, а й по казино…
– Абрик, ви мститеся. Але даремно. Я до вас ставлюся багато краще, ніж ви думаєте.
– Я питала вас півгодини тому, як ви до мене ставитесь, але ви не відповіли, зате ви кілька хвилин тому на ділі довели, як ви до мене ставитесь… Тепер я не хочу, щоб ви виправдувались тому, що це вже матиме нещирий характер.
– Виправдуватись я не буду, я лише дозволю собі вернутись до випадку з невідомим громадянином у бюрі похоронних процесій. А ви вислухайте мене.
– Я буду слухать, – відповіла мені Абрик і зівнула, – час у мене вільний. – Вертайтесь до вашого випадку.
– Уявіть собі, що я не «підглянув» би і замість йти своєю дорогою дочекався б повернення невідомого громадянина з бюра, підійшов би до нього і висловив йому своє співчуття. Ви в’являєте, щоб тоді могло бути? В кращому разі він би глянув на мене, як на неврівноваженого, а то ще й послав би куди-небудь подалі. Чи не це саме трапилося і з нами зараз? Ви весь час питали мене про те, яка зараз година, а я почав метикувати з приводу цього, дошукуватись, втручатись у логіку ваших запитань, одним словом, цікавитись вашим особистим. А до чого це призвело? До нікому непотрібної, а для мене й просто болючої сутички, до звичайнісінької побутової історійки. То чи не краще ж мені й надалі бути «примітивним», як ви сказали, чоловіком, тобто одні явища сприймати, повз інші проходить мимо, а третіх і зовсім не помічати? Але чи примітивізм це? Не знаю. Знаю тільки, що така особлива «цікавість» до других людей, втручання в їхнє особисте призводить до всіх пльоток, брехень і непорозумінь, от як і зараз.
– Гаразд… По правді сказать, шановний товаришу, я над цим мало думала. Але, даруйте мені, і ламати голову над цим усім не збираюся. Тут уже я сама буду примітивною… Скажіть, будь ласка, ще раз яка година?
– Дев’ять без чверті, – відповів я, дуже невдоволений з обороту, якого набрала наша розмова.
– Вже?.. – протягла Абрик і замовкла. Між брів лягла їй темна глибока зморшка, така неприємна й недоречна на її ясному, майже дитячому обличчі, що я й собі посупився. Долонями рук од лоба провела вона собі по обличчю, випросталась, трухнула головою, ніби звільняючись від сторонніх настирливих думок і, глянувши просто в очи мені, сказала:
– Я на вас не сердюся, Линику. Ви маєте рацію: кожен носить щось своє і не тільки носить, а й носиться з ним… Проте, ви не маєте рації там, де переводите це на рейки сухості й холодного ставлення до другого чоловіка. Мені здається, що в душі своїй ви думаєте: ага, робиш дурниці, так тобі і треба, роби… я тобі й слова не казатиму, а потім побачимо. Мені здається, що так, наприклад, ви ставитесь до П…