Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Простеньку музику проповідуєш ти, друже, і опреділюється вона ще простішим словом – розпуста. Хотів би я побачити тебе в становищу мого приятеля, щоб ти тоді заспівав, цікаво?
– А заспівав би я те, що й зараз співаю – вільний добір статі, а не шлюбне ярмо, не попівська фразеологія…
– Гомо сапієнс… ти говориш безвідповідальні речі…
– Я не «відповідальний»… фарисей для того… Проте, вибач, я ж сам дав тобі зрозуміти, що не спав. А це для того, щоб зайвий раз переконатись, які ви всі балакучі, як багато у вас ріжних знайомих і приятелів для того, щоб перемивати їхні кісточки, як ви любите «теплу хату» и «щиру розмову»… А тепер уже, справді, – добраніч. Люди з великими почуттями з послідовним світоглядом – вони безсоромні люди. Для них цінний лише той, хто може йти, не відстаючи, пліч-о-пліч, не кульгаючи, а решта, коли й гине, – її не шкода, вона тільки прочищує шлях для сильних. Все в житті треба брати навіть не революцією, а «явочним порядком»… Ось я поселився в тебе в кімнаті і ти мене мусиш терпіти, бо виселити мене можеш лише з міліцією…
– Тобто теж «явочним порядком», – перебив я П.
– Так… «явочним». Але ти цього не зробиш, бо для цього ти надто «порядний», ти будеш сам мучитися і мучить інших, але не виселиш. А я, коли хочеш, крім себе, можу вселити в твою кімнату ще кого-небудь, і мені байдуже, що ти будеш думати про мене. Для вас питання сьогоднішнього дня та ще, що скажуть сусіди, стільки важить, скільки для мене все це нічого не важить.
– Ради бога, не роби хоч цього, – перейшов я на жартівливий уже тон, бачучи, що сперечатись із моїм приятелем зайво й не доцільно.
– А може, і вселю, по чім знати, – відповів мені П. і, з ноткою суму, зідхнув. І в цьому зідханні піймав я навмисність усіх його попередніх тверджень, певний розрахунок на щось і якусь небезпеку для себе. Мені здалося, що П. намислив щось учинити і зарані обґрунтовує всі положення для цього нового свого божевілля.
– Добраніч… – вже щиріше побажав я йому, кутаючись у ковдру. Мені раптом стало його шкода. – Як посувається твоя робота? – запитав я, щоб згладити вражіння від попередньої балачки.
– Дякую… Мені бракує дечого, але не буває становища, із якого не можна, коли не вийти, то принаймні виплутатись. Я готуюся до нового іспиту, про який говорити зараз іще рано, якщо тільки вже не пізно. Тому добраніч, Линику, – хай твій сон не зрадить тебе…
Мій сон мене справді не зрадив. Рано я прокинувся від холоду й помітив, що ковдра моя лежить коло ліжка на долівці. Першим ділом моїм було натягти на себе ковдру. Яке ж було моє здивовання, коли, нахилившись за ковдрою, я вздрів, що П. на ліжкові нема і одежа його із стільця зникла…
«Де він міг подітись? – промайнуло в голові, – невже після вчорашньої розмови покинув мене. А це з ним може статись. Зрештою ж він типовий інтелігент і вся його велемудра гомілетика про брехню й безсоромність великих натур – є найбезсоромніша брехня, яка тільки зіходила з його ж власних вуст. Він міг наговорити сто чортів, а під кінець образитись і втікти ганебно, як тікає струсь під власне крило. Не дарма ж він учора почав цю нудну й міщанську балачку про кімнату, про велетнів духа, певне, ця кімната давно вже йому мулить. Тільки чому він не забрав своїх речей? Фарбів? Полотна? Мольберту? Нарешті, своєї картини? Хоч, коли розмислити, – це теж у його натурі, – анархіста й ексцентрика».
І раптом мені стало соромно того, що я так грубо обійшовся з ним учора. Я мусів би обійтись терпиміше, педагогічніш, як людина розміркована й не зла, а замість того… Я картав себе за своє поводження з П., і з цими думками поволі вдягався. Більмом дивилося на мене з кутка біле полотно мого друга, більмом і докором…
– Ну, як я так міг?
Стук у кімнату перетнув потік моїх покаянних думок. На ходу пов’язуючи краватку, я підбіг до дверей і прочинив їх…
На порозі моєї кімнати стояв мій приятель, кумедний, розхристаний, червоний, з посмішкою на вустах і тримав по сакві в кожній руці.
– Вибач, друже… я потім тобі все поясню… – кинувся він до мене, – а зараз не дивуйся і сприйми все, як тобі відоме, ніби на це ти дав свою згоду… Будь щирий, будь веселий і привітний… благаю тебе. Я викликав до себе, вірніш до тебе, свою приятельку, свого друга, про якого, пам’ятаєш, оповідав тобі… На сакви, а я зараз… побіжу… вона там, на візникові. – І він, кинувши мені на руки сакви, вихорем подався назад по коритару.
Я стояв, як опудало на вгороді з саквами в руках, від несподіванки не промовив навіть півслова, стояв і забув навіть подумати, чим все це пахне для мене, що з цього буде, як скінчиться?