Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Ні, дякую, я нещодавно обідала… А от, коли буде чай, то чаю шклянку, з вашої ласки, я вип’ю. Скажіть, прошу вас, яка зараз година?
Я поглянув на годинника і відповів Абрик, що вже після семи.
– Дякую…
І знову в кімнаті запанувала павза. Кожен зайнявся своїм ділом: Абрик, здається, читає, а я з небувалим апетитом нищу смашну яєшню, заїдаючи її великими шматками пахучого, чорного хліба. На примусі тоненьким голосочком пищить чайник…
– Линику! – раптом озвалася з-за перегородки Абрик. – Чи не знаєте ви де-небудь вільної кімнати?
– Нащо це раптом вам кімната? – здивувався я.
– Мені кімната зараз якраз дуже потрібна, – відповіла з ноткою роздратовання Абрик, – бо я маю на меті лишитися й надалі у цьому місті, а відтак кімната мені сами розумієте, потрібна.
– Ну, звичайно, – поквапився я погодитися, здивований із її дражливого тону, – але, на жаль, я вільних кімнат не знаю. Проте, я обов’язково завтра ж попитаю товаришів у редакції і взагалі буду мати це на увазі.
– Дякую…
І знову павза… Чайник почав уже пускати із носика пару… Ах, яка шкода, що так не пасує настрій Абрик до мого настрою!
Я зняв з примуса бурхливого чайника й поставив на стіл шклянки. Абрик мовчки вийшла з-за перегородки, трохи винувато посміхнулась до мене, одкинула з лоба пасмо волосся і, дивлячись кудись мимо мене, з робленою веселістю сказала:
– Будемо пить, Линику? – й натиснула на слові пить.
– Ого!.. – продовжив я жарт дівчини й розсміявся.
– А знаєте, Линику, я заздрю вам, – сказала Абрик, сідаючи край столу. – Не дивуйтесь. Я, справді, заздрю вашій ясній вдачі, вашому вмінню одбирати явища в житті… Повз одні ви проходите мимо, не помічаючи їх, на інших ви, чомусь, зупиняєтесь довше, а деяких для вас ніби й зовсім не існує. Я не згідна з думкою П., що ви «пересічна» людина, я б швидше опреділила вас, як людину примітивну… даруйте… от бачите, я вже й сказала не те, що хотіла сказати… Ви не дуже складна людина – я так хотіла сказати – у вас є якась аритметика, чи альгебра, якась формула, за допомогою якої ви собі й живете. Я от недавно знаю вас, проте, я спостерігала, і, мені здається, що у вас на всі питання є кілька відповідів, і всі вони влучні й до речі, звичайно, як стати на вихідну точку ваших поглядів. І через те у вас так: раз-два – і є відповідь. Мабуть, це дуже зручно й набагато полегшує життя?
– О, ні… – відповів я здивований заведеною темою. – Не все так просто, як воно здається на перший погляд. Я протестую проти тієї «механічності», яку часто приписує мені ну, хоч би той же наш товариш П. Мені тільки життя видається значно простішим, ніж його часто й густо робимо ми в процесі цього ж самого життя. І простішим не «взагалі», а в деталях його сприймання, в його побутових проявах. Ми через свій надзвичайний індивідуалізм часто й густо неймовірно засмічуємо життя особистими своїми маленькими справами й справками, мозольками на своїх душах, бородавочками у своїх мізках. А від коріння цих «мозольків» і «бородавочок» виростають уже й цілі болячки, великі ґулі, що щемлять і дошкуляють. А по суті, кому яке діло до наших мозольків і бородавок. Що це? Суспільне явище й стихійне лихо, чи тільки ґудзик од штанів, чи рукава від жилетки?
От, наприклад, я вчора брів вулицею і побачив якогось громадянина, що зайшов до «бюра похоронних процесій»… Я одразу ж подумав, що в цього чоловіка трапилось величезне нещастя, – хтось з його родини помер. Подумать тільки – п о м е р… Когось не стало, хтось жив, прожив і більше жити не буде. Це ж з усякого погляду найстрашніше, що може бути для чоловіка, бо самого чоловіка – нема. І в одну хвилину мозок мій побудував силу комбінацій для становища людини, що зайшла до бюра похоронних процесій.
Уявіть собі… Могла померти його дружина, мати кількох дітей. Міг померти хтось із його батьків. Міг померти брат його, чи сестра. А може, помер його єдиний син, надія і втіха. Одначе, міг померти його великий друг, або приятель. Нарешті, може, дожив віку хтось із співробітників тієї установи, де він працює і… «засмучений місцевком уповноважив…» і т. д. Буйна фантазія намалювала в уяві навіть ориґінала, що ще за життя вирішив замовити собі труну і зайшов до бюра покинути з себе мірку…
Так чи так, але погодьтесь же, Абрик, що до бюра похоронних процесій не заходять замовляти оркестру на бучне весілля і до дня народження вінків там не купують. І от, уявіть собі… мій мозок виключив одну з найпростіших комбінацій, про яку й подумати навіть смішно… Коли я підійшов до вітрини бюра й заглянув у середину цього сумного «магазину», я побачив через ряст залізного дубового листя вінків, як невідомий громадянин весело вітався з касиркою бюра і, може, якраз запрошував її на «парті де плезір» по Дніпру. Я почервонів перед холодним шклом вітрини й похапцем одійшов на бік…