Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Цих кілька годин були для всіх нас трьох святом теплих відносин і щирої приязні, як буває між кількох, навіть зовсім чужих людей довкола якоїсь спільної, хоч би й маленької праці.
Так і вечір заповз у кімнату непомітно й розвішав по стінах химерні, довгі тіни.
– Ви гляньте, – озвалась до нас Абрик із своїх «покоїв», – якими огромами поклались квадрати тіней на брук вулиці, яким монументальним спокоєм дихає місто…
Я мимоволі глянув у вікно, а П… – о, істотне джерело заперечень! – П. не витерпів і тут…
– Я малий прихильник дешевого захвату і бутафорської елегіки, – відповів він. – Такий уже закон фізики, що навіть палець над вечір кидає від себе тінь, рівну телеграфному стовпові, а тінь від халупи дорівнюється будівлям Нью-Йорка… Але, чи справді вони такі великі? Чи справді мертвий спокій тіней на брукові перекаже нам спокій міста і чи є він? Чи не метушаться в цій монументальності тіней дрібні людські істотки, шаркаючи тротуарами, хто куди? Там письменник бочком протискається в казино, шукати сюжетів і вивчати «побут»… Там жінка «відповідального», розкидаючи пахощі Теже, іде на побачення зі студентом із незаможників, що «підтягся» весь, аж до пояска на животі, й манячить на розі… А там і сам «відповідальний» втискає в ресторан дружину свого приятеля, що лишень годину тому «відбув» у службову командировку… І всі вони кидають на брук «монументальні» тіні. Але… – то тільки вечір…
– Не розумію все-таки, – не витерпів я, перебивши навіть Абрик, яка теж хотіла щось відповісти П., – я ніяк не розумію, про що ти тут говорив. Чи про те, що тіні, покладені на брук, – не є тіні, чи що над сучасним письменником ще тяжить «богема», що не кожен «відповідальний» – відповідальний, не кожен студент ситий і не кожна непманка вірніша своєму чоловікові більше, ніж він сам їй вірний. Не можна ж мішати все докупи, колотить чорне з білим, а потім говорити, що все сіре. Я так зрозумів товаришку, що їй сподобалась монументальна вечірня гра тіней на брукові міста, що від них дихає зоровим спокоєм і… тільки. Ну в якому ж конкретному зв’язку стоїть це із НЕПом чи ДОПРом. Скажіть, товаришко Абрик, чи не так я вас зрозумів?
– Тільки так, – відповіла з-за шахви Абрик. – Але ви «їх», певно, мало знаєте… А я вже звикла до таких «узагальнень»… Це здебільшого буває од поганого «їхнього» настрою, чи не так, мій любий П.? – спробувала Абрик перевести розмову на жарти.
Але не тут воно було. П. раптом зірвався з місця й гарячкова забігав по кімнаті.
– Це неможливо, – несподівано для нас обох і якимсь істеричним голосом вигукнув він, – ви просто змовились сьогодні дратувати мене своїм блюзнірством.
В кімнаті нависла павза…
Мене, признаюсь, кинуло в краску від образи і не стільки за себе, скільки за Абрик. Що, властиво, було такого в жарті дівчини, щоб обзивати його блюзнірством. На мою думку, П. просто губить межі й починає вже не володіти собою. І я, щоб тільки порушити гнітючу павзу, почав стиха насвистувать. Але жах жахний! Я ніколи не гадав, що це моє добронамірене свистіння ще більше сказить мого приятеля.
– Кинь свистіть! Ти думаєш, я не розумію, для чого це робиться. Мені, мовляв, незручно за свого приятеля, ну, от я й насвистую… Досить заялозений прийом. Колись личив він двом бурсакам, претендентами на одну єпархіялку, і зовсім не личить, особливо зараз, нам… Для чого нам грати в піжмурки.
Признаюсь, я нічого не розумів і як реагувати на поводження П. ума не прикладав… Але в цей час з-за шахви вийшла Абрик. Вона повільно підійшла до П., плавким рухом поклала йому на плечі руки і довгим поглядом зупинилась на його очах. З подорожнього свого вбрання вона передяглась уже в іншу сукню і в смеркові кімнати, проти вікна, вони обоє вирисувались тонким, темним силуетом. Здавалось, сам спокій вийшов з-за шахви й запанував у кімнаті.
– Слухай, П., – стиха прозвучав її голос у вечірньому смерку, – ти забув, що крім непманів і їх жінок, крім торгівлі й зрад, є ще ми, мій любий друже, і є наша робота…
Кохання й відданість пригасили її слова, породивши їх на початку. Я бачив, як П. так само поклав їй на плечі свої довгі руки й покірно замовк. А я сидів і чомусь моє обличчя посупилось.
«Ви забули, – думав я, – що крім вас, є прекрасні трудівники, велика маса їх – щирих і захоплених, справжніх творців життя, що працюють і не носяться з собою…»
III
Дощі перестали йти, вода постікала і земля підсохла. Настала славна осінь, пора бурштинових днів, золотого листя й ранкових приморозків… Ви, певно, спостерігали, як у такі дні мозок яснішає, ноги пружиняться й тіло сповняється бадьорістю. Хочеться мислити, робити, співать…