Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Соваючись на стільці, м'яв свою пілотку, то складаючи її вчетверо, то скручуючи в трубку, то знову розгладжуючи на коліні. Крутив її в руках і все зітхав.
Сержант Пелімару збагнув, що Некулая щось мучить.
— Що з тобою, Некулай? Чого ти все зітхаєш? — запитав він.
— А що ж мені робити?
— Ну, брате, не будь дитиною! Якби всі отак сушили собі голову, то давно вже похворіли б. У тебе є щось на душі, правда?
— Ти вгадав, пане сержант! — відказав Телимбу, все ще зітхаючи.
— Розкажи ж нам! Може, й зуміємо чимсь допомогти.
— Я так і мислив собі, та все вагався. Боявся, що ви почнете глузувати.
— Не бійся, брате! Розповідай.
Некулай трохи помовчав, а потім і зважився.
— Як я оце вам, пане сержант, казав, цієї ночі майже не спав. Перевертався з боку на бік і все думав про оцю штуку. А чи не зміг би я навчитися професії пана сержанта Пелімару? Пізніше сам себе й вилаяв. Не будь дурнем, Некулай! То важка праця. Там треба мати розумну голову і бути грамотним… І посіла мене, пане сержант, велика туга. Німцям от-от капут, і ми повернемося додому. Землі в мене чортма, худоби теж. Одна-єдина халупа, та й та скоро розвалиться. Не знаю, як поживає моя стара. Але, мабуть, дуже бідує. І нічого більше не залишається, як іти служити до багатіїв. Так було й до війни. Я вже наситився цим життям, пане сержант, дуже хотілося б хоч трошки пожити по-людськи. Тепер, звичайно, ти розумієш, чому це спало мені на думку. Хоч для цієї професії потрібна не така дурна голова, як у мене.
— Що ти кажеш, Некулай? Тобі хочеться стати радіотелеграфістом?
— Дуже, пане сержант. Може, візьмешся вчити мене. Трошки сьогодні, трошки завтра, дасть бог, щось і залишиться в моїй дурній голові.
Радисти, ледь стримуючись од сміху, перезирнулись, вважаючи, що дурний Некулай не вивчить навіть азбуки Морзе, його просьба — це зайва пагода посміятися і розважитись.
Порозумівшись з хлопцями одним поглядом, сержант Пелімару погодився:
— Ну що ж, Некулай, давай спробуємо.
Обличчя ординарця розцвіло усмішкою, його водянисті очі аж сяяли од задоволення.
— Дай бог тобі щастя, пане сержант. Добре в тебе серце. Коли навчуся, попрошу пана капітана замовити за мене словечко на пошті. Я згоден, Григоре, і на половину твоєї платні. Коли б тільки прийняли. Тож коли почнемо, пане сержант? — запитав він у Пелімару.
— Хоч і сьогодні.
— Я дуже радий, пане сержант.
Так і почався урок. Пелімару пояснював йому найпростіші літери азбуки Морзе. Телимбу морщив чоло і совався на стільці, то витріщаючи очі, то роззявляючи рота. Уважно слухаючи, час від часу витирав рукавом рясний піт з лиця. Навчання йшло дуже важко. Некулай, ледве вивчивши кілька букв, зразу ж забував їх, і сержанту доводилось пояснювати все спочатку. Радисти реготали мало не до сліз.
— На сьогодні вже досить, Некулай, — вирішив Пелімару закінчити свою лекцію. — Сподіваюсь, далі піде легше! Як по-вашому, хлопці? — звернувся він до своїх товаришів.
— Авжеж! Наш Некулай — сумлінний хлопець! — хором відповіли радисти.
Телимбу подякував і пішов.
Ці уроки тривали й далі. Відвідував їх Некулай старанно, але наука його посувалася важко. Що вивчить, зразу й забуде. Але коли ординарцю вдавалося правильно відповісти, щастю його не було меж. Якщо ж він плутав букви, зразу ж ніяковів і починав вибачатися.
— Прошу тебе, пане сержант, не ображайся. Мені важко запам'ятати, але коли я вивчу щось, то й десять років не забуду.
— Не турбуйся, Некулай. Терпіння у мене досить… Ти вчишся, а ми тобі показуємо, і так швидше минає час.
Найважче давалася «учневі» азбука Морзе. Більші успіхи мав він у вивченні рації. Закінчивши черговий урок з абетки, Некулай сідав біля апарата і, зачудовано дивлячись на нього, починав розпитувати:
— Що це за рисочки?
— Вони показують довжину хвиль.
— Кожна «стація» має свою хвилю… Здається, так ти казав мені вчора.
— От, от…
— Скажімо, ми домовились з «Тротушем» о дев'ятій годині поговорити. Я знаю, що «Тротуша» можна піймати проти цієї рисочки. Що ж тоді? Повертаю кнопку праворуч, поки оцей язичок не зупиниться тут. Потім беру навушники і чекаю. Так, пане сержант?
— Еге ж, Некулай! Ти таки щось затямив.
— От тільки з азбукою морока, завжди плутаю ці бісові букви. Та, зрештою, я таки вивчу її, не гнівайся, пане сержант!
Розпитуючи про те і се, він повертав регулятор від однієї позначки до іншої. Коли натрапляв на якусь музику, зразу ж виключав. Зате, впіймавши радіостанцію, що передавала морзянку, слухав, затамувавши подих.
— Ви тільки подумайте, пане сержант! Оце радист! Тітікає, ніби співає!.. А чи не пошукати нам щось інше?