Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Від Серстена мені добряче перепало. Та ще й ціла зграя наглядачів і в’язничних старост, коли, заважаючи одні одним, вони допомагали Серстенові тягти мене страхітливими сходами назад, також не жаліли мені копняків і штовханів.
Дуже можливо, що в цій метушні хтось ненароком розквасив Серстенові носа. Та навіть якби це і я його вдарив, то все одно несправедливо вішати людину за таку дурницю…
Я щойно розмовляв зі своїм «смертним наглядачем». Виявляється, ще не минуло й року, як у цій самій камері сидів Джейк Опенгаймер, поки його повісили, як і мене завтра вранці. Цей чоловік чергував коло Джейка Опенгаймера. Він — старший солдат, безперестану жує тютюн і так неохайно, що його сива борода й вуса завжди жовті. Він удівець. Його чотирнадцятеро живих дітей усі вже поодружувались, і він має тридцять одного внука й онучок і чотири крихітні правнучки. Витягти щось від нього було важче, ніж вирвати зуба. Він чудний дід, розумово дуже відсталий. Я гадаю, через те він і живе так довго і дає таких численних нащадків. Його розум, певне, скам’янів років з тридцять тому. Його уявлення про світ примітивні. Від нього рідко можна почути щось, крім «так» і «ні». І зовсім не тому, що він такий понурий, ні — йому просто нічого сказати. Не знаю, коли я знову житиму, але втілитися в таку постать, як він, і прожити таким рослинним життям, було б чудовим спочинком перед новими міжзоряними мандрами…
Але вернімося назад. Бо треба хоч кількома словами вгадати про ту непомірну полегкість, яку я відчув у своїй камері, коли Серстен і решта в’язничних катів брутально заволокли мене туди жахливими сходами. В камері було так спокійно, так безпечно. Я почував себе, як дитина, що була заблукала, а тепер повернулась додому. Я відразу полюбив ті стіни, які ненавидів п’ять років. Добрі грубі стіни, — до них я міг торкнутися ліворуч і праворуч, і вони захищали мене від широкого простору, що, неначе якесь страхіття, хотів поглинути мене. Агорафобія — жахлива хвороба. Я не довго страждав від неї, але й після тих коротких хвилин дійшов висновку, що шибениця не так мене лякає…
Я допіру щиро сміявся. В’язничний лікар, симпатичний чолов'яга, заходив поговорити зі мною й несподівано запропонував свої послуги. Він міг так «нашпигувати» мене за ніч морфієм, що вранці я вже не знатиму, чи йду на шибеницю, чи вже вертаюся назад. Але я, звісно, відхилив його пропозицію.
Одначе я згадав про сміх. Це так скидається на Джейка Опенгаймера! Звичайно, він зумисне поглумився з репортерів, а ті подумали, ніби Джейк мимохіть ляпнув дурницю. Останнього ранку, коли він поснідав і його вже одягли в сорочку без коміра, до нього в камеру зійшлися репортери почути останнє слово. Між іншим, вони його питали, як він ставиться до смертної кари.
Хто наважиться сказати, що нашу брутальну дикість покриває щось більше, а не тонесенький шар цивілізації, коли гурт живих людей зміг запитати про це людину, яка мала зараз іти на страту, і на смерть якої вони прийшли подивитися?
Але Джейк завжди любив пожартувати.
— Панове, — відповів він, — я сподіваюся дожити до того часу, коли смертну кару скасують.
Я прожив багато життів і в різні часи. Людина, як особистість, не досягла морального поступу за ці десять тисячоріч. Я можу в цьому заприсягтися. Різниця між диким жеребцем та спокійним запряжним конем — це різниця тільки в муштрі. Та сама муштра відрізняє теперішню людину від тієї, що жила десять тисячоріч тому. Під топким шаром моралі людина — той самий дикун, що був і тоді. Мораль — це соціальний фонд, що зростай разом з віками, повними муки. Народжена дитина буде дикуном, коли її не муштрувати, не вирівнювати за допомогою цієї самої абстрактної моралі, що так довго зростала.
«Не убий» — дурниця! Завтра вони мене вб’ють. «Не убий» — дурниця! На корабельнях усіх цивілізованих країн будують нині дредноути та наддредноути… Любі мої друзі! Ідучи на смерть, я вітаю вас словом — «дурниця»!
Я питаю вас, чи хто проповідував кращу мораль, ніж Христос і Будда, Сократ і Платои. Конфуцій і невідомий автор «Махабхарати»?[83] Боже мій! П’ятдесят тисяч років тому жінки в наших родах-тотемах були чистіші, наші родинні й громадські стосунки були куди чесніші.
Мушу сказати, що мораль тієї сивої давнини була вища за теперішню мораль. Не кваптеся заперечити це. Згадайте про нашу дитячу працю, про хабарництво поліції, про політичну розпусту, про фальсифікацію харчових продуктів, про дочок бідних батьків, що продають своє тіло. Коли я був Сином Гір і Сином Буйвола, проституції не існувало. Запевняю вас, ми тоді були чисті. Такі безодні зіпсуття нам і не снилися. Авжеж, тепер тільки нижчі тварини такі чисті. Треба бути людиною, з її уявою, з її пануванням над матерією, щоб створити смертні гріхи. Нижчі тварини, усі інші тварини не знають гріха.
83
«Махабхарата»— великий давньоіндійський епос.