Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

РОЗДІЛ XXII

Мій час доходить кінця. Все моє писання потайки винесено з в’язниці. Є одна людина, котрій я довіряю, і ця людина догляне, щоб його надрукували. Я вже тепер не у відділенні для вбивць. Я пишу ці рядки в камері смертників, і до мене приставили «смертного наглядача». День і ніч він пильнує, щоб я — і в цьому весь парадокс — не помер самотужки. Мене треба зберегти живого, аби потім повісити, бо інакше суспільство буде обдурено, закон не виконано і на начальника в’язниці впаде тінь, адже він зобов’язаний пильнувати, щоб засуджених вішали як слід. Я не раз дивувався, яким чудним способом деколи люди заробляють собі шматок хліба!

Це мої останні рядки. Завтра вранці прийде мій час. Губернатор відхилив прохання про помилування і навіть відмовився відкласти страту — дарма що «Спілка боротьби проти смертної кари» зняла бучу по всій Каліфорнії. Репортери вже злітаються, наче зграя круків. Я бачив їх. Більшість з них — дивні молодики. А найкумедніше те, що вони хочуть бачити страту професора Дерела Стендінга, аби потім написати для публіки, як цей професор, Дерел Стендінг, помер на мотузці, і цим заробити собі на хліб і масло, на коктейль, на тютюн, на квартирну платню, а коли вони одружені, то ще на взуття й книжки своїм дітям. Та нехай, коли воно все скінчиться, — це ж їм, а не мені, зробиться погано.

От я сиджу та й думаю про все це, а за стіною ходить мій вартовий і підозріливим оком раз у раз заглядав до мене. Я починаю відчувати мало не втому від свого безсмертя. Я пережив багато життів і втомився від безнастанної боротьби, мук і знегод, що судилися всякому, хто посідав високі становища, хто йшов осяйними шляхами та мандрував між зорями.

Я майже сподіваюся, що коли я ввійду в іншу форму, то буду тоді тихим фермером. Це моя мрія. Я ладен віддати все за таке одне життя. О! Моя мрія — ферма, люцернові поля, джерсейські череди, полонини, пологі схили, порослі чагарником і перетворені в оброблені поля, ангорські кози, що пасуться на високих узгір’ях, нищать чагарник, щоб потім легше було обробляти грунт!

Високо на схилах — природний басейн. З трьох боків його загородили гори, а з четвертого, зовсім вузенького, — я зробив би греблю. Зовсім мало поклавши праці, я міг би зібрати двадцять мільйонів галонів води. В Каліфорнії довге посушливе літо завдає фермерам великої шкоди. Мало того, що воно не дає хлібові рости, але ще й проти сонця вигорає чорнозем, який лежить під шаром перегною. Спорудивши греблю, я міг би з правильною сівозміною збирати три врожаї на рік і мати багато природного добрива…

Мені щойно довелось витерпіти відвідини начальника в’язниці. Я навмисне кажу «витерпіти». Тутешній начальник зовсім не подібний до сан-квентінського: він так хвилювався, аж я мусив розважати його. Він сказав, що це вперше буде присутнім при повішенні. Моя невдала спроба дотепу, коли я відповів, що й мене також уперше вішатимуть, не розвеселила його анітрохи. Він був неспроможний засміятися. Його дочка вчиться у школі, а син вступив оце до Стенфордського університету. Він не має ніяких прибутків, крім платні, дружина його хворіє, і він пригнічений тим, що лікарі в страховому товаристві не дозволили йому застрахувати життя. Цей чоловік виклав переді мною мало не всі свої турботи, і якби я дипломатично не припинив розмови, то, мабуть, і досі ще слухав би його.