Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Але на все це треба дуже багато часу, хоч я й хотів би оповісти про Трилистник Життя, що ним Сігмунд воскресив Сінфіотлі[67], бо це та сама індійська сома[68], або ж святий грааль короля Артура[69], або ж… але годі вже про це!

А все ж, коли я спокійно зважую те, що оповів, то приходжу до висновку, що найбільше в житті, у всіх життях, найважливіше для мене і для всіх чоловіків була, є і буде жінка, доки ходять по небі зорі і доки змінюється само небо. Більше за нашу працю й зусилля, за нашу уяву і винахідливість, за наші бої, за споглядання гір і за наші таємниці, більше за все — важить жінка.

Хоч співала вона мені облудної пісні, прив’язувала мої ноги до землі й приковувала до себе мій погляд, відриваючи його від зір, але вона носила в собі життя, вона була земна мати, вона дарувала мені величні дні й ночі та повняву життя. Навіть Таємницю я уявляв собі в її образі і, креслячи зоряну карту, помістив її постать на небі.

Уся моя робота, усі мої винаходи вели до неї. У найсміливіших і в найнедосяжніших моїх мріях була вона. Задля неї я вигадав і Вогненне Свердло, і Вогненне Долото. Задля неї, хоч і несвідомо, я копав яму на Гострого Зуба, приборкував дикого жеребця, убивав мамута, гонив табуни оленів на південь, тікаючи від криги, що посувалася за мною, збирав риж, сіяв ячмінь, пшеницю й жито.

Задля жінки та її нащадків, образ яких вона носила в собі, я вмирав на верхів’ях дерев, витримував довгу облогу в тісних печерах та на глиняних мурах. Задля неї я вмістив на небі дванадцять знаків зодіаку. І коли поклонявся десятьом каменям нефріта — то поклонявся їй, вбачаючи в цьому десять місяців плодючості.

Проте жінка завжди лишалася на землі, припадала до неї, немов та куріпка, ховаючи своїх дітей. І завжди у своїх блуканнях я збочував з осяйних шляхів, і моя зоряна стежка повертала мене до неї, до вічного її образу, до жінки, єдиної жінки. Я так прагнув її обіймів, що забував у них про зорі.

Задля жінки я переживав одіссеї, вибирався на гори, долав пустелі, ходив на лови, вів перед у боях, для неї складав і їй співав свої пісні про вчинені подвиги. Всі радощі я мав від неї. І тепер, у кінці свого життя, я можу сказати, що не зазнав солодшого й глибшого безумства, як тоді, коли пив забуття в її обіймах і пахучих її косах.

І ще одне слово. Я згадав Дороті. Це було зовсім недавно, коли я читав лекції з агрономії студентам, фермерським синам. Вона була дочка нашого декана й мала одинадцять років. Ще дитина, а проте вже жінка, вона уявила собі, що кохає мене. Я тільки всміхався, бо мов серце належало іншій, і Дороті не могла його зворушити.

Однак усмішка моя була мимоволі ніжна. В цих дитячих очах я бачив жінку, вічну жінку всіх часів і в усіх її образах. В її очах я бачив очі своєї подруги, що була поряд зі мною у пралісах і на вершечках дерев, у печерах і на болотах. В її очах я бачив очі Ігар, коли я був Ушу-лучник, очі Арунги, що для неї я збирав достиглий риж, очі Сельми, коли я мріяв сісти на дикого жеребця, очі Нугіли, що схилилась назустріч ударові мого меча. То були очі Лі-Лі, котру я залишив із сміхом на устах, очі принцеси Ом, що сорок років жебрачила зі мною по битих шляхах, очі Філіпи, за яку я впав на траву в давній Франції, і очі моєї матері, коли я був хлопчиком Джессі в таборі із сорока фургонів на Гірських лугах.