Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Діка Фореста пойняла водночас і радість, і тривога — радість від вигляду розкішної тварини, що виступала між бузковими живоплотами, і тривога від того, що огир своїм іржанням розбудить ту жінку, чиє обличчя сміялося в круглій дерев’яній рамці на стіні над ного ліжком. Він швидко позирнув через двохсотфутове подвір’я на друге крило будинку, що лежало ще в тіні. Завіси на веранді, де спала вона, були ще спущені й не ворухнулись. Огир внову заіржав, але сполохав тільки зграйку диких канарок, що спурхнули з квітів та кущів на подвір’ї, неначе зеленаво-золоті бризки вранішнього сонця.
Уявляючи собі майбутній огирів приплід — лошат чистої ширської породи, рославих, дебелих, без жодного ганджу, — Форест проводив його поглядом, аж поки він сховався з очей за бузком; а потім умить, як завжди, вернувся від мрії до безпосередньої дійсності й спитав служника:
— Ну, як той новий хлопець, А-Гов? Буде з нього діло?
— Я гадай, він буде добрий служник, — відповів китаєць. — Молодий зовсім. Усе йому нове. Ще забарний дуже. Та дарма, помалу-малу з нього буде діло.
— А чому ти так гадаєш?
— Я його вже три, чотири рази буджу вранці. Спить, як немовля. А розбуди — всміхається, самісінько як ви. Це дуже добре.
— А хіба я всміхаюся, коли прокидаюсь? — спитав Форест.
А-Гов завзято закивав головою.
— Вже скільки разів, скільки років я вас буджу. І щодня, тільки-но очі розплющите, вони усміхаються, і губи усміхаються, і обличчя усміхається, і весь ви усміхаєтесь, отак-о відразу. Це дуже добре. Хто так прокидається, той має багато глузду в голові. Я знаю. І новий хлопець такий. Помалу-малу, дуже скоро, з нього добре діло буде. Ось побачите. Його звати Чжоу-Ген. А як звати його тут?
— А які назвиська у нас уже є? — хвильку подумавши, спитав Форест.
— А-Гей, Ай-Ай, Ов-Ва і я — тобто А-Гов, — висипав китаєць. — А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звати…
Він завагався, дивлячись на пана з задерикуватою іскринкою в очах. Форест кивнув головою.
— А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звати А-Тьху.
— Ого! — Форест схвально засміявся. — А-Гей у нас жартун. Гарне ім’я, тільки для нас не годиться. Ви забули про пані. Треба придумати щось інше.
— О-Го теж гарне назвисько буде.
У Форестовій пам’яті ще бринів його власний вигук, отож він здогадався, що навіяло служникові таку добру Думку.
— Гаразд. Хай він зветься О-Го.
А-Гов уклонпвся, хутко виплив скляними дверима з веранди, вмить вернувся з рештою Форестової одежі, допоміг йому надягти спідню й верхню сорочки, накинув на шию краватку, що її хазяїн зав’язував сам, тоді, ставши навколішки, защібнув йому на литках краги і причепив остроги. Нарешті подав крислатого капелюха і нагай. Той нагай, що надягався ремінною петлею на зап’ясток, був індіянського взірця, сплетений із сириці, з десятьма унціями олива, заплетеними в руків’я.
Спорядившись, Форест хотів уже йти, та А-Гов подав йому кілька листів, пояснивши, що їх привезено зі станції пізно ввечері, коли він уже спав. Надриваючи конверти з правого боку, віл хутенько перебіг усі листи очима і тільки над одним трохи замислився. Насупивши брови, він потяг до себе відкидну поличку з фонографом, натиснув кнопку, а коли валик закрутився, надиктував швидко, ні разу не спинившись, щоб підшукати слово чи доладніш викласти думку:
«Одержавши Вашого листа від чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, я був прикро вражений звісткою про свинячу чуму на Вашій фермі. Так само вразило мене й те, що Ви звинувачуєте мене. І не менше прикро мені, що кнур, якого ми Вам надіслали, здох.
Я можу тільки запевнити Вас, що чуми у нас не було вже вісім років, опріч двох випадків у тварин, завезених зі Сходу, два роки тому; обидва випадки було виявлено під час неодмінного у нас карантину по прибутті, і хворих тварин негайно знищено, а отже, зараза не могла перейти на наших свиней.
Мушу довести Вам до відома, що в жодному з тих випадків я не складав вини на відсилачів. Навпаки, виходячи з того, що інкубаційний період свинячої чуми триває (як, певне, відомо й Вам) дев’ять днів, я перевірив, коли було відіслано мені тих свиней, і сам пересвідчився, що їх відіслано здоровими.
Невже Вам ніколи не спадало на думку, що в поширенні чуми здебільшого винна залізниця? Чули Ви коли, щоб вагон, у якому везли хворих тварин, прокурено або дезинфіковано? Зіставте самі всі дати: коли ми відіслали Вам кнура, коли він прибув до Вас і коли з’явились перші ознаки хвороби. Ви пишете, що через розмиту дорогу кнур їхав до Вас цілих п’ять днів. А перші ознаки хвороби з’явились за сім день після прибуття. Разом це становить дванадцять днів.