Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Останні рядки. Здається, я затримую церемонію. В моїй камері повно всяких офіційних осіб. Усі хвилюються. Усім хочеться швидше скінчити. Мабуть, багатьох із них запрошено кудись на обід і їх, звісно, дратує, що я пишу ці декілька слів. Священик знов запропонував провести мене в останню дорогу. Бідолаха! Не позбавлятиму його цієї втіхи. Я згодився, і він аж повеселішав. Як мало треба, щоб зробити людину щасливою! Якби вони так не поспішали, я б залюбки спинився і щиро посміявся хвилин із п’ять.
Кінчаю. Можу тільки ще раз сказати: смерті нема. Життя — це дух, а дух невмирущий. Лиш тіло вмирає і розпадається на нестійкі хімічні складники, що весь час ферментують, весь час кристалізуються, щоб знову розтопитись у рухові і знову кристалізуватися в якусь форму, що потім зміниться й знову розтопиться. Лише дух є вічний і розвивається угору, до світла. Чим я буду, коли знову почну жити? Хотів би я знати… Хотів би…
МАЛЕНЬКА ГОСПОДИНЯ ВЕЛИКОГО БУДИНКУ
РОЗДІЛ І
Він прокинувся в темряві. Прокинувся легко, вмить, навіть не ворухнувшись, — просто розплющив очі й побачив, що ще темно. Йому не доводилось, як більшості людей, пробудившись, якусь хвильку лапати довкола себе руками та прислухатися, щоб збагнути, де він і хто він. Після кількох годин сну він зразу, без зусиль повів далі нерервану на час повість свого життя. Зразу усвідомив себе Діком Форестом — господарем неосяжних маєтностей, що кілька годин тому ліг і заснув, уже в напівдрімоті заклавши сірником сторінку «Міста над шляхом» і вимкнувши лампу в головах ліжка.
Поблизу сонно мурмотів і плюскотів водограй. А з далечини долинув ще один звук — такий тихий, приглушений відстанню, що тільки дуже гострий слух міг його вловити, — і Форест, зачувши той звук, вдоволено всміхнувся. Він упізнав далекий густий рев Короля Поло — свого найкращого бугая-шортгорна, що тричі здобував першу премію в Сакраменто, на щорічних сільськогосподарських виставках штату Каліфорнії. Усмішка не відразу зійшла Форестові з обличчя — він хвилинку уявляв собі нові тріумфи Короля Поло перед скотарями Сходу, куди він збирався повезти бугая цього року. Він покаже їм, що бугай, народжений і викоханий у Каліфорнії, може помірятися з найкращими плідниками Айови, годованими кукурудзою, і навіть з привезеними з-за моря, зі споконвічної батьківщини шортгорнів.
Аж за кілька секунд та усмішка погасла; Форест потемки простяг руку до рядка кнопок на стіні й натис першу. Тих кнопок було там три рядки. Під стелею спалахнула схована у великій чаші лампа і освітила спальню-веранду, з трьох боків затягнену густою мідяною сіткою. З четвертого боку була бетонова стіна будинку, а в ній високі двері, засклені аж до низу.
Форест натиснув другу кнопку в тому самому рядку, і кружало яскравого світла впало на стіну, туди, де висіли вряд годинник, барометр і два термометри — Цельсія та Фаренгейта. Перебігши по них поглядом, він відзначив собі: час — 4.30; атмосферний тпск — 29.80, цебто нормальний для такої пори й височини над рівнем моря; температура за Фаренгейтом — 36°. Ще доторк до тієї самої кнопки — і світло, що падало на прилади, погасло.
Третьою кнопкою він увімкнув лампу для читания, приладнану в головах так, щоб вона світила згори й ззаду, а не в очі. Тоді вимкнув плафона під стелею, дістав із столика олівця та паку гранок і, закуривши сигарету, почав їх правити.
Видно було, що це спальня людини роботящої, хоча не бракувало в ній і вигод, аж ніяк не спартанських. Залізне емальоване ліжко було сіре, під колір бетонової стіни. В ногах, як запасне укривало, звисав теплий халат із сірих вовчих хутер, прямо з хвостами. Долі, на килимку з густого хутра гірського козла, лежали пантофлі.
На величенькому столі біля ліжка, закладеному рівними стосиками книжок, часописів та блокнотів, було примощено й сигарети, сірники, попільничку та термоса. На поличці, що могла відхилятися від стіни, стояв фонограф-диктофон. З круглої дерев’яної рамки на стіні, під барометрами та термометрами, сміялося жіноче обличчя. А між трьома рядками кнопок та щитком телефонного комутатора висіла відкрита кобура, і з неї стриміла колодочка автоматичного кольта сорок четвертого калібру.
Рівно о шостій годині, коли крізь дротяну сітку вже почав цідитися сірий світанок, Форест, не підводячи очей від коректури, простяг праву руку і натис одну кнопку в другому рядку. За п’ять хвилин на веранду нечутно ввійшов китаєць у м’яких капцях. У руках він ніс невелику блискучу мідяну тацю з чашкою на блюдечку, малюсіньким срібним кавником і таким самим срібним молочником.