Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Згадуючи всі свої існування в різні часи й у різних місцях, я мушу сказати, що не бувало жорстокості жахливішої або навіть такої самої жахливої, як теперішні в'язничні порядки. Ви знаєте, що мені довелось витерпіти в своїй камері, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку. А це ж початок двадцятого сторіччя після народження Христа! За давніх часів ми карали рішуче і вбивали швидко. Карали й убивали, бо таке було наше бажання чи й примха, коли хочете. Але ніколи ми не лицемірили і не вдавалися ні до преси, ні до церкви, ні до науки по санкцію на наше дикунство. Що ми хотіли, те й робили, сміливо приймаючи всі докори й догани, ми не ховалися за спини вчених економістів та буржуазних філософів чи платних проповідників, професорів і видавців.
Боже мій, яких, може, сто років тому, ні, п’ятдесят років… ба навіть п’ять років тому — напад і бійку не вважали в нас злочином, гідним смертної кари. А ось цього року, року божого 1913, у штаті Каліфорнії повішено Джейка Опенгаймера саме за такий злочин, а завтра за злочин, що підлягає смертній карі,— удар кулаком по носі,— поведуть і повісять мене. Скажіть же, чи вмерли в людині мавпа й тигр, коли такі закони існують у Каліфорнії 1913 року по Христі? Боже, боже. Христа тільки розп’яли. Але Джейкові Опенгаймерові й мені судилося витерпіти куди гірше…
Якось до мене постукав Ед Морел:
— Чи можна на щось гірше вжити людину, як узяти й повісити її?
Ні, я не шаную страти через повішення. І не тільки тому, що ця гидотна робота обертає на звірів тих, хто її виконує й одержує за це гроші, а й тому, що стають звірами й ті, хто допускає до такого, голосує за це й платить податки, щоб можна було таке робити. Вішати людей безглуздо, нерозважно й страх як ненауково. «Повісити за шию, аж поки вмре» — кумедний же вислів вигадало суспільство!..
Настав ранок. Мій останній ранок. Уночі я спав, як дитина. Я спав так спокійно, що мій «смертний наглядач» навіть злякався, чи, бува, не задушивсь я укривалом.
Мені було жаль дивитись, як збентежився бідолаху. Йшлося ж бо про його шматок хліба. Якби таке трапилось, на нього лягла б чорна пляма і його, певно, звільнили б з посади. А стати безробітним за наших часів не дуже втішно. Кажуть, що по Європі вже два роки, як зливою проходять банкрутства, а тепер вони почалися і у Сполучених Штатах, Це вказує або на економічну кризу, або на приховану паніку в ділових колах. Отже, армія безробітних збільшиться наступної зими, а черги за хлібом подовшають…
Я щойно поснідав. Снідати мені тепер начебто безглуздо, але я їв з апетитом. Начальник приніс мені кварту віскі. Я разом з найкращими побажаннями передав його відділенню для вбивць. Бідолашний начальник боїться, що коли я не нап’юсь, то нароблю бешкету і на його керівництво впадо тінь…
На мене одягли сорочку без коміра…
Сьогодні я, здається, дуже поважна особа. Цілий гурт людей зацікавився мною…
Заходив лікар. Я попросив його перевірити мій пульс. Виявляється, пульс нормальний…
Я занотовую ці випадкові думки, і вони вийдуть з в’язниці тим самим потайним шляхом…
Мені здається, що тепер на цілу в’язницю я найспокійніша людина. Я, мов та дитина, що готується в дорогу. Хочеться швидше рушати, бо кортить подивитись на нові місця. Смішно боятися смерті для того, хто так часто поринав у темряву і знову оживав…
Начальник в’язниці прислав кварту шампанського. Я віддав її також у відділення для вбивць. Дивно, скільки уваги до мене цього останнього дня! Мабуть, ті люди, що мають убити мене, самі бояться смерті. Наводжу слова Джейка Опенгаймера: «Я, що йду на смерть, мабуть, здаюсь їм чимсь всесильним, як бог…»
Ед Морел прислав мені записку. Кажуть, він цілісіньку ніч ходив біля в’язничного муру. Йому, як колишньому засудженому, не дозволили побачитися й попрощатися зі мною. Дикуни?.. Не знаю. Може, тільки діти. Закладаюся, що після того, як мені на шиї затягнуть зашморг, багатьом з них страшно буде поночі лишитися на самоті…
Ед Морел пише: «Тисну тобі руку, товаришу. Знаю, що ти будеш мужній…»
Щойно пішли репортери. Я побачу їх ще раз востаннє лише з помосту перед тим, як кат насуне мені на лице чорного каптура. Напевне, тоді в них буде жалюгідний вигляд. Чудні хлопці! Декотрі, здасться, навіть випили, щоб духу набратись, двом чи трьом з них млосно на саму думку, що доведеться таке побачити. «Здається, легше бути повішеним, ніж дивитись, як вішають…