Чорний лабіринт. Книга третя

— Один помер, другий буде… Ви що, пояснити людям не можете? Ти ж колись референтом пропаганди був.

— Я, Василю, рота розкрити не можу… — По-перше, маю. дбати про лояльність, хоч про людське око, а по-друге, слухати не хотять, тікають, як чорт від ладану. Якось прийшов до мене лікувати зуб один тутешній дядько. Ну, почав я його розпитувати, як там на селі, як живеться людям. Так він глухим враз прикинувся. А потім уже, як мав вийти з кабінету, нахилився до мого вуха і каже: «Ви, паночку, обережніші будьте з тією оунівською пропагандою, а то нараз у халепу вскочите». А я ж йому, паскуднику, і півслова не промовив, тільки запитував. Ось як воно тепер. Він тебе наскрізь бачить, ти ще й слова не вимовив, а він уже попереджає, щоб не агітував його за ОУН.

— А як у Львові?

— Що саме?

— Організаційна мережа ціла?

— Як та шапка-бирка, що зверху дірка…

— А люди?

— Хто тебе цікавить? Запитуй, про кого знаю, скажу — Погрібний згадав, що до цього часу не скинув плаща, і вийшов. За якусь мить став на порозі, спитав: — Може, кави?

— Ні, чаю тепленького… Виразка діймає.

— Перепрошую, я зараз повернуся, лише скажу покоївці, щоб приготувала нам вечерю. Щось дієтичне і чаю…

Він вийшов, а Кук схилився на край столу і задавив у собі стогін. Увесь день був голодний, і виразка «розгулялася» так, що терпіти той біль уже було несила. Однак іще пекучіше боліла йому душа. Усе, про що довгими зимовими ночами думалось у занедбаній лісничівні, було з такою нищівною відвертістю тільки-но сказано йому Погрібним. І не побоявся, а ще восени так говорити навряд чи наважився б. А може, він усе те з чужого голосу співає? Може, саме зараз напучує покоївку, щоб, як подасть вечерю, непомітно вислизнула з дому і… А може, і того не треба. Виставить у вікно якийсь предмет, що для сусіда значитиме: є гості! І поки ми тут будемо вечеряти… Але ні, це вже ти сам себе страхаєш. Погрібний не побіжить, мабуть, і рада була б його душа в рай, та гріхи не пустять. Проте називати своїх людей у Львові йому не варто, як не варто і говорити, куди проляже твій шлях завтра вранці. А куди? Треба таки їхати до Львова і спробувати розшукати вірних людей, з їхньою допомогою, може, ще вдасться щось налагодити, відновити, позв'язувати розірвані кінці.

— Ось, прошу, трохи сиру, сметана, сухарі з білого хліба, їж, бо тобі таки зовсім зле. Ну, то хто тебе цікавить у Львові? — запитав, і собі сідаючи до столу, Погрібний.

Кук покуштував сир. Смачний, не кислий. Полив його сметаною і заходився їсти. Покоївка внесла чай і вийшла, а він усе не відповідав на запитання Погрібного. Нарешті сказав:

— Я до Львова не поїду. Небезпечно… У тебе заночую, а ранок покаже…

— Ночуй… А те, що їхати до Львова передумав, — правильно вчинив. Нещодавно я був там, заїздив у Любінь Великий і Золочів… Кругом арешти. Жодного знайомого не зустрів.