Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— Коли я впізнав, то міг і хтось інший.
— Ви мене вчили, панотченьку…
— Гай-гай, коли це було.
— …То я знову прийшов до вас по науку. — Кук нахилився до попа, який сидів проти нього у кріслі, й, дивлячись просто в очі, запитав: — Що воно у світі діється? Ви, котрий вчили нас бути вірними Риму, подалися у православ'я…
— Після Львівського собору ми всі підписали зречення…
— Я про інших не питаю. Я шанував вас і вірив вам, як богові.
— Бога я не зрікався, — твердо відповів отець Серафим.
Щось промайнуло в його погляді від того панотця, якого Кук пам'ятав змалку. Переконаність у правоті своїй, бажання переконати і співбесідника у тому, в що беззастережно вірив сам. Він і раніше таким був. На відміну від інших учителів, що різками вганяли науку, а чи лінійкою по руках гострили пам'ять школярів, отець Серафим умів тихим словом досягати і того й другого, а головне вмів пробудити почуття власної гідності і любові до правди. За це його любили і пам'ять про нього несли через життя. Зараз це вже був старий чоловік, проте голос його звучав молодо.
— Бога не можна зріктися, коли він у твоїм серці… Віра тримається на потребі людей вірити. Бог єдиний… Він не є ні католиком, ні православним. Це вже ми, недостойні слуги його, ніяк не поділимо земної влади над душами людей. Клобук чи тіара, хіба те богові важливо? Важливо, щоб віруючі знаходили в нас, пастирів, водителів, що освітлюють вірний шлях у потемках душі людської. Тільки тоді вони прийдуть до церкви…
— Мудро говорите, панотче. Тільки ніяк я не позбудуся відчуття, що в тих ваших словах приховано зраду.
— Зраду? Кому? Римові? Унії? Чи вам?
— Греко-католицька церква підтримувала наш рух.
— Скажіть більше: в її лоні визріли всі ваші криваві злочини перед Україною і її народом.
— Ви так вважаєте? — Кука кинуло в піт. — Але ж митрополит Андрій…
— Покійний митрополит Андрій був мудрим пастирем, однак альтернативу мав хибну. Він прагнув покатоличити Схід, знищити православ'я і стати другим папою. Гординя не лише його привела до краху… Він опікувався справами вашої організації, плекав надію, що саме ви станете мечем у його руках і покараєте непокірних схизматів. Тільки тому його вірники по церквах і монастирях…
— Годі, отче! Ви говорите, як більшовик!
— Сину мій… я кажу правду.
— Кому потрібна ця ваша правда?! — Кук схопився на ноги.
— Вам, провіднику, вона потрібна більше, ніж будь-кому іншому. Ви сядьте… Я ж бачу, з чим ви прийшли… Самі кажете — по науку. Але вчити вас мені вже пізно. Може, і моя вина є в тому, що так склалася ваша доля… Всі ми грішні, і я не праведник.
Кук сперся рукою на стіл. Зблід од болю, що вогнем обпікав усе всередині. Поліз до кишені, дістав ліки.
— Дайте мені води…
— Прошу, прошу… — Піп налив з карафи у склянку. — Вам справді зле. Ви ляжте, я зараз… Виразка… Ох, ох. Сам нею мучуся. Досить понервувати…
Старий вийшов до передпокою. Вітальня була затишною, не те щоб аскетичною, але строгою. Стіл, стільці, канапа, образи під рушниками, шафа з книгами, поруч з нею — невеличкий письмовий стіл. Увагу Кука привернули корінці теологічних фоліантів, і раптом, наче хто батогом по очах, — Ленін!
— Ви полежте, сину мій, а я зігрію води для грілки і подбаю про обід. Паніматка моя позаторік померла, то мушу сам…
— Ніякого обіду не треба. Я зараз піду, — сказав, рвучко підводячись.
— Не гарячкуйте, пане Василю, дочекайтеся вечора… Я так думаю, що ви тут зараз один…
— А ви нівроку, гостре око маєте… З чого це ви взяли, що я один?
— Та надивився я на вашого брата… Надивився і тоді ще за Польщі, а потім при німцях. Та й зараз інколи трапляється. Разюча метаморфоза, знаєте, відбувається…
— З вами теж… Не чекав, що ви так збільшовичитесь, панотче, що вже відкрито виставлятимете Леніна. Чи, може, то лише про людське око?
— Кожен душпастир, коли він хоче знати, чим живе його паства, повинен цікавитись тим, чим вона переймається. А ви читали Леніна?
— Читав, читав! Проте комунізм — то не для мене. Захмарні мрії! Не вірю! Рівність, свобода, братерство… Де вони?! В реальному житті їх не було і не буде!
— Шкода… Адже ви як провідник якоюсь мірою теж душпастир і мали б знати, що віровчення, яке дав людям Ленін, реальніше християнського і чи найсправедливіше…
— Ви так вважаєте? Скоро ж ви поміняли собі бога!
— Ненависть, сину мій, поганий радник. Вона здатна заступити людині все, навіть світ сонця.
Кук дивився на стелю, бо не мав сили поглянути попові в очі. Така зараз ним опанувала ненависть — пекуча, всепоглинаюча. Здавалося, ще мить — і спалахне душа, згорить розум. Усе перед очима наче зрушило з місця: лампа над столом, стіни з образами, вишивані рушники на вікнах, шафа з книгами — все враз попливло, завалюючись на лівий бік, закрутилося так, ніби через попову вітальню проходила земна вісь. Заплющив очі, але коловерть не припинялася. «Ого, бідака, а тобі й справді зле…» — майнуло в скаламученому ненавистю мозкові. Голос панотця важко пробивався крізь ту каламуть, але він чув і розумів, про що говорив його перший учитель.