Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
Більше про діда вони не говорили. Поснідали й рушили в путь. Надвечір, коли вже сонце геть скотилося до небокраю, глухий, неходжений ліс раптово урвався, і перед ними розстелився луг, а далі — величеньке село. Лугом текла в'юнка річечка, через неї брела, повертаючись з паші, череда. Вони наздогнали пастушка, запитали, чи тихо в селі, й разом з чередою ввійшли на сільську вулицю. Потім проскочили у глухий завулок, а далі городами дістались до хати. Хазяйка, гостроока вгодована молодичка, сказала, що підберезовики (так вона називала людей Берези) по обіді чекали когось, а оце пішли, залишивши гречаної муки на млинці. При тому вона так виразно поглянула на Андрія, що сумніву не лишилося — гречаники будуть смачні. Мирон одвів Андрія набік і так, щоб не чула господиня, сказав, що ті підберезовики йому, Андрієві, ні до чого, за ним прийде лісник.
— Ви зачекайте трохи, він буде… Спитає, як звуть, кажіть: Мирон. Поправлятиме, не погоджуйтесь… А вже як назве вас Максимом, ото й буде кінець пароля. Залишайтесь, тут безпечно і молодичка файна, а я мушу вертати назад. Хай вам щастить…
Хазяйка приготувала Андрієві вмитися, подала чистого рушника й заходилася пекти млинці. Андрій підійшов до люстра зачесатися, поглянув на себе і не впізнав. На нього дивився зморений, рано посивілий чоловік. На обличчі з'явилися рівчаки зморщок, ніс загострився, в сірих очах зіниці, мов грудочки льоду. За час, що йшов по лінії зв'язку, відросла борода.
— А ось і гречаники… — господиня прошурхотіла повз нього спідницями. — Стомилися, бачу. Вам би день-другий залишитись у нас та відіспатися… Тут безпечно.
— Я б з дорогою душею, так… — Андрій розвів руками. — Самі знаєте.
— Та знаю, проте… — у голосі, в жестах господині проступало таке жагуче бажання, що гостя кинуло в жар. А коли вона, накладаючи йому в полумисок млинців і поливаючи їх свіжою сметаною, ніби ненароком зачепила грудьми його плече, у голові в Андрія знялася хурделиця. Не знати, чим би воно й скінчилось, якби на той час не рипнули двері й до кімнати не зайшов кремезний чоловік, на сивій, коротко стриженій голові котрого був старий кашкет, з тих, які носили лісники ще за Польщі. Твердо глянув з-під кошлатих брів.
— Добрий вечір вам, Настуню, і вам, Іване…
— Мене Мироном звуть…
— Невже, а я думав Степаном.
— Що це ви, дядьку, вар'ята строїте. Яка я вам Настуня? — господиня таки по-справжньому обурилась. Але дядько примирливо посміхнувся і, трохи гугнявлячи, сказав:
— Ох, як гречаниками пахне…
— То сідайте та попоїжте. Та переспіть, як люди, а тоді вже…
— Тоді вже спати будемо, як волю здобудемо, — зітхнув лісник. — Ти ось що… Загорни нам з Максимом на дорогу гречаників…
— Дякую за гостину, — Андрій перехрестився на образи. — Йти, то йти.
Господиня взяла миску з млинцями, накрила її другою, загорнула в рушник. Лісник поклав гречаники у торбу, що висіла у нього при боці.
— Спасибі… Ми пішли, а ви теж не баріться… Швидше лягайте, бо цієї ночі тут у вас гості будуть.
— Хто? Підберезовики?
— Нема більше ні Берези, ні підберезовиків. Під Гутою всіх…
— Ой, лишенько, що ж тепер буде?
— Обшук буде… Шукатимуть в тих, в кого тут, у селі, сей день були.
— Боже правий, та вони ж і в мене були!
— А я про що? Лягайте спати та світло хутчій гасіть…
Лісник, а за ним Андрій вийшли з хати. Смеркалося. На небі висіялись зорі. Дядько свиснув — з темряви до нього кинувся пес, могутній сірий вовкодав. Хазяїн приппув його на повідець, і вони рушили городами на край села — туди, де зоряне пебо підрізала смужка чорного лісу.
Дощ не вщухав. Третю добу сипав і сипав із низького сірого неба на гілля дерев, на свіжий травневий лист, кущі ліщини і старе, торішнє картоплиння на некопаному городі. А навіщо його копати біля цієї, забутої богом і людьми лісничівки? Вони з дружиною скоро залишать це вогке, протрухле житло у якому їм довелося зимувати.
Воно, це житло, дісталося їм завдяки турботі давнього товариша Михайла Яцківа, що нині працює в Іванецькому лісництві. З дитинства з ним товаришували. Це вже потім, коли вчились у Золочеві, розійшлися їхні шляхи. Не пішов Михайло за націоналістами, не пішов і за іншими партіями, відійшов взагалі від політичного життя, оселився у лісі й жив відлюдно.