Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— Ти мене кликав?
Голос дружини примусив його здригнутися. Він не помітив, як промовив останню думку вголос.
— Ні, ні… То я так.
— Ти б, може, з'їв щось тепленьке?
— Не хочеться… Проте давай, треба кинути щось всередину. Мо', заніміє.
Вона підвелася, помацала горщика в печі, чи не захолола зварена з ночі вівсяна каша. Взяла полумисок, поклала туди кілька ложок каші, поставила перед ним на стіл.
— Чого ти плачеш? — спитав, не підводячи на неї очей.
— Я не плачу… щось так сумно, так важко на серці.
— Правду сказати, у мене теж… Мабуть, тому що дощ…
— Мабуть.
— Щось не йде ніхто… — він узяв ложку, поглянув на дружину. — Забули нас із тобою. Не сумуй, скоро перейдемо кудись в інше місце. Я сказав, щоб приготували пристойне житло, а то ми тут за зиму…
— А може, їх замельдували давно, а ми чекаємо?
— Коли їх… то вже й до нас скоро постукають.
Вона нічого не сказала, відійшла до печі й знову тихо заплакала.
— Ну, чого ти?
— Пробач… І не хочу плакать, а сльози…
— Доведеться, мабуть, мені самому поглянути, що там у них скоїлося, — сказав так, аби відвернути її від тих сліз, а вона не стрималась, заплакала вголос.
— Ти що? Куди тобі зараз із твоєю виразкою? Та згадай, хто ти! Вони прийдуть! Мусять прийти…
— Вже, бачу, не до гонору нам буде… Піду. Приготуй мені чисту сорочку…
Вона знала, що відмовляти його, коли вже щось надумав, марно. Відімкнула валізу, в якій зберігався весь їхній скарб, вийняла сорочку гуцульського шитва, розгладила долонями на столі. Праски в лісничівці не було, та коли б і була, то жару до неї можна було добути тільки вночі: удень топити не ризикували, аби дим з комина не привернув уваги якогось перехожого.
— Як мене довго не буде, ти у Кригів іди, до Михайла, лісника, переходь…
Дружина глянула на нього так, ніби прощалася навіки.
— Ну, чого ти… Все буде гаразд. Я швидко повернусь… Але як три дні мене не буде, йди до Михайла, він допоможе…
— Ой, Василечку, не ходи…
— Піду… Маю полагодити те, що розірвалося…
Василь Кук, він же Леміш, Медвідь, полковник Коваль, Юрко і ще бозна-хто, ходив по Кам'янці-Бузькій вільно, і ніхто не звертав на нього уваги. Головнокомандуючий воюючої України раптом збагнув, майже фізично відчув, що всі ті грізні титули і псевдо осипалися з нього, наче торішнє листя, і він лишився один, віч-на-віч із самим собою. Доля нагадала йому, що, як і всі люди, він може бути хворий, потребувати лікарської допомоги, простого домашнього затишку.
Була вечірня година недільного дня. Людям завтра знову ставати до праці — й вони поспішали на відпочинок. Спостерігав за ними і дивувався їхньому спокою, впевненості, а головне, миролюбності. Ніхто з них не збирався воювати за ті ідеї, які хтось десь виношує по закордонах, а сам він, підкоряючись законам конспірації, змушений і далі йти неправедними стежками. Зараз він шукав кінці розірваної організаційної мережі. Колись один з тих кінців пролягав через будинок дантиста Погрібного. Знайти його будинок було неважко, а от зайти до нього не наважувався. Кружляв навколо, пильнуючи, чи нема там якої пастки. Проте зовні ніяких ознак тривоги. Власне, все так і повинно було б виглядати, якби всередині чекали кадебісти. Довго нікого не було видно, але ось на подвір'я вийшла якась жінка. Придивився. Так і є: покоївка Погрібного. Поводиться ніби без напруги, щось порається по хазяйству. Цікаво, чи дома пан дантист?
Тільки подумав, аж ось і сам Погрібний показався з-за роту. Зайшов на подвір'я. Вже з ганку щось промовив до покоївки і причинив за собою двері. Насувалася ніч, і треба було її десь перебути. Рішуче перейшов вулицю.
— Перепрошую, пані. Мені до лікаря. Зуб мудрості…
Покоївка глипнула на нього спідлоба.
— Пан мав би знати, що нині лікар вдома не приймають. Ідіть до лікарні.