Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
Ох, весна, весна… Клята виразка не дає спокою, круглий год потерпає через неї, але навесні найгірше крутить.
Леміш сидів біля столу, обв'язаний теплою хусткою, з грілкою на животі і, кривлячись од болю, дивився крізь маленьке, перехняблене віконце на змоклу під дощем пущу. Сум оповив душу. Важкі думи порізали його чоло зморшками. Щось довгенько до нього ніхто не приходив — ні драбанти, ні кур'єри… Де в чорта поділися бойовики? Власне, усю зиму за законами конспірації у лісничівку ніхто і не мав приходити. Це вже по весні навідались, і все ніби налагодилось — і зв'язки, і охорона, та раптом як одрізало. Нікого… І не так за себе непокоївся, як за дружину, котра зараз мовчки сиділа на ослінчику біля печі й, думаючи, що він того не бачить, тихо плакала. Вона так завше, нічого йому не каже, а сяде десь у куточку й плаче. Ті сльози печуть нестерпно. Що дав він їй, жінці, так жертовно відданій йому? Чи зробив щасливою, як обіцяв і сподівався в юності? Бачить бог…
За віконцем одноманітно шурхотів дощ, шаруділи між листям краплі, й у тих заколисуючих звуках чулися Лемішу голоси. Різні. Вони зринали, пронизавши роки, з благословенного, хоч і голодного, дитинства, чулися голоси юності — чарівливі, сповнені нездійсненних мрій. Він впізнавав у них друзів і ворогів, голоси батька й матері, противників у політичних дискусіях, жандармів із польської дифензиви і німецького абверу… Милостивий боже, коли б тільки його поплічники знали, про що зараз думає їхній грізний провідник Леміш, — немало б здивувалися. Бо думав він про крах ідей, яким служив, крах сподівань на перемогу у тім неправім ділі, якому присвятив життя. Адже народився не в панських хоромах, а в робітничій сім'ї. Ще в роки юності у Золочеві вони виступали проти буржуазної Польщі, яка поневолювала західні землі України. Був завзятим у тій підпільній борні, за що більше трьох років просидів у тюрмах, потім став нелегалом і виїхав до Кракова. Вже там стикнувся з фактами, які, м'яко кажучи, дивували. Співпраця націоналістів з націонал-соціалістами, тісні контакти верхівки проводу з абвером… Тупа, тваринна ненависть до совітів засліпила очі тим, хто стояв в організації біля керма. Вони все виправдовували тією ненавистю, навіть зраду власному народові, іменем і щастям якого жонглювали. Спливли в пам'яті вересневі дні тридцять дев'ятого. Львів зустрічав братів зі Сходу, зустрічав щирою радістю. Народні Збори вустами академіка Студинського[39] проголосили волю до возз'єднання… Возз'єднати українські землі в єдиній державі — то була споконвічна мрія кожного українця. У проводі ОУН тихцем скреготали зубами. Проте що могли протиставити? Адже червоне військо звільняло західні землі України від польської окупації, що тривала тут, завдяки Петлюрі, два десятки років, звільняло від поневолення й національного гніту, проти якого виступали і комуністи, і націоналісти…
Це вже потім, коли почалась насильницька суцільна колективізація, безпідставні масові репресії, коли людей, котрі були совістю народу, — Тараса Франка, того ж таки Студинського, та й багатьох помітних комуністів, що тільки-но вийшли з підпілля й взялися до активної праці, замельдувало НКВС, коли та хвиля арештів почала розкочуватись містами й селами, ОУН підняла свій голос… Тоді кожне слово, сказане проти совітів, лягало в добре розораний енкавеесівськими плугами грунт. Саме тоді націоналізм став сприйматися як альтернатива владі, що існувала тут уже близько півтора року. Страх перед «братніми» репресіями ятрив людські душі і за німецької влади. Хоч німців тут і не любили, проте багато хто дивився на них із надією. Все-таки європейська, цивілізована нація… А коли і німці показали зуби, розігнавши проголошений у Львові уряд, людям лишилося сподіватись на власну силу та ще на бога… Ні, хто б там що не казав, а совіти самі штовхнули західних українців в обійми нового порядку. Принаймні так було попервах, поки не розібрались люди, що для них готував Адольф Гітлер. Ідея повстання сколихнула народ, що споконвіку жив справедливим бажанням створити свою, українську державу.
І все-таки, куди поділися його бойовики? І лісника Михайла з радистом досі нема… Коли говорив з емісаром Лебедя, Туром, не знав, що той так поведеться, а якби знав, власними руками відірвав би голову Іуді! Це ж треба?! Не встиг вийти з хати, як уже збрехав! І то на весь світ ославив! Мюнхенські газети кричать про мандат, отриманий Лебедем від воюючої України, який нібито він, Леміш, підписав власною рукою. Ті покидьки по мюнхенах та нью-йорках тепер його іменем чинять підлу справу: викачують з калитки американського дядечка іудині срібняки, наживаються за рахунок нужденного сіроми-емігранта, що повірив їхнім брехням тільки тому, що на мандаті стоїть його ім'я. Господи, як він ненавидить отих проклятих яничарів… Ненавидить себе за те, що стільки років жив паскудною брехнею, яка тепер так гостро обертається проти нього. За кого вони там його мають? За пішака, якого можна совати куди завгодно на догоду купці безсоромних людців, що збіглися під крильце свого новітнього фюрера Миколи Лебедя. Прагнуть його, Леміша, руками повалити Бандеру, аби їм вільніше було дерти шкуру з симпатиків, перекидати до власної кишені щедрі датки спецслужб. Але заждіть, — так просто я вам не дамся. Ось хай прийде радист, я вам такого їжака підсуну — вік пам'ятатимете!
39
Студинський Кирило Йосипович (1868–1941) — український філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч. Доктор філософії (1894), член ВУАН. Працював у комісії з укладання українського правопису (1928, м. Харків). У 1923–1932 рр. — голова НТШ у Львові. У жовтні 1939 р. був головою Народних зборів Західної України, а в 1940 р. — депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання.