Чорний лабіринт. Книга третя

— Хто такі?! Хто дозволив?! — кинувся до Павла Фурман. Рвонув з рук приймача, але Андрій заступив хлопця.

— Не руште, добродію, не ваше!

— Ось я зараз поліціянта гукну! Він вам покаже, де ваше, а де наше! Ач, понаїхали… Не думайте, ми ще повернемось! Ще спитаємо!

— Ох, Фурмане, Фурмане, — зітхаючи, промовив напарник, махнув рукою і пішов до роботи. Фурман подався за ним, щось запекло доводячи.

— Що це він такий заповзятий? — спитав Павло.

— Я тобі ще маю розказати і про таких. Їх тут багаго… Вимкни приймача. Ходімо.

Вони рушили до ратуші. Там, серед натовпу туристів на них чекали їхні друзі.

— Ще хвилина — і ви станете свідками надзвичайного турніру. Дивіться туди, на баштовий годинник, — запрошував Віллі.

З башти злетів тихий передзвін курантів. Хвилююче почуття виповнило в цю мить душу Андрія Гаркуші. Ніби знову переживав те, що довелося пережити на цих вулицях, серед чужих людей, під чужинським небом. А серце бралося щемом, гірким болем за тих, кому не пощастило вирватися, хто поліг на цій землі, шукаючи дороги додому.

— Стільки часу спливло, а тут ніби нічого не змінилося, — промовив Франсуа Дервіль. — Ця музика запам'яталася мені ще з сорок п'ятого.

Нехитра мелодія старовинного баварського танцю злетіла з високої, шпилястої башти мюнхенської ратуші й попливла над містом. Сполохані передзвоном курантів, закружляли над баштою голуби. Їх щоразу лякав турнір бронзових рицарів, і вони носилися в блакитній високості, збентежені й трепетні.