Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— Час, сину мій, не лише найліпший лікар усіх наших недуг, але й геніальний навчитель. Для того, хто не сліпий, хто прагне зрозуміти сенс життя, проникнути у таємницю своєї появи на світ і свого призначення у ньому, він подає мудрі поради. Хіба ви, провідники, не бачите, куди воно йде, у який бік історія відчиняє перед народом двері? Ви намагаєтеся силою загнати народ… Чуєте, цілий народ канчуками чи шмайсерами загнати у свою кошару, як овець. А люди нині того не хочуть. Інший настав час… Народ не може бути таким, яким хтось хоче його бачити, народ такий, який він є, зараз, сьогодні. Люди не вівці. І коли хто так думає, помиляється, жорстоко помиляється…
— Чому ж ви не вчили нас змалечку цієї премудрості?
— Господь вразумив на старості літ… Я ж кажу, що ваша вина і на мені каменем лежить.
— Ех, отче, отче… — болісно мовив, підводячись.
— Коби молодість знала, а старість могла, — скрушно хитав головою піп. Побачивши, що Кук підвівся, отець Серафим і собі схопився. — Все-таки йдете? Не варто… У мене вам безпечніше. А стемніє…
— Не певен, панотче, що у вас безпечніше… — Кук гірко посміхнувся. — Ви тут мені такого наговорили — боюсь… у нову свою віру і мене обернете. А мені туди стежка заказана. Мені вже своєю, до кінця. Бувайте, панотче.
— Хай береже вас бог… Святий боже, святий кріпкий, помилуй нас. — Піп провів Кука на ганок, простягнув руку. Та гість зробив вигляд, що не помітив того з дитинства знайомого жесту і не поцілував руки. Уже виходячи з хвіртки, озирнувся. Панотець Серафим, не криючись, стояв у дверях і ворушив губами, певне, творив молитву…
День вкотився у вечір. Сонячне коліща пострілювало крізь крони могутніх осокорів червоними стрілами призахідних променів. На цвинтарі уже нікого не було, тільки сторож ходив поміж могилами, визбируючи і кидаючи в кошик усе, що лишила по собі сп'яніла надвечір радуниця. Спочатку сам шукав могили батьків, проте скоро переконався, що то непроста справа. За ці двадцять з гаком років, поки не був тут, кладовище розрослося, й обійти його до ночі, мабуть, не вдасться, тому, хоч і не хотів того робити, а мусив звернутися до сторожа. Той, почувши прізвище Кук, глипнув спідлоба, а потім довго стояв, над чимось міркуючи. Було в цьому літньому чоловікові щось непевного. Маленькі, гострі очі заметушилися, забігали.
— А хто ви їм будете? Ким доводитесь?
— Хіба то для вас щось важить?
— Зрештою, нічого… Просто я знав старого Кука, то подумав, може… Вони все сина чекали, Василя…
Сторож більше ні про що не розпитував, показав могили і пішов, а у вухах Кука бриніли слова: «Вони все сина чекали, Василя…» Не дочекалися. І жили без нього, й померли в самотині. Іще за німців, як їхав на завдання проводу в східні області, заскочив перевідати. Мати лежали вже другий рік, не піднімаючись з ліжка, а старий метушився, незграбно, як всі чоловіки, пораючись біля печі… і крадькома змахував сльозу. Мати не плакала. Дивилася на свого Василечка сповненими невимовної туги очима, і той погляд пропікав йому серце наскрізь. То була його остання зустріч з батьками. Він не знав навіть, коли і як померли.
Душу обпікав сором, і не лише тому, що в ім'я, як йому тоді здавалося, високої ідеї кинув немічних батьків, а головне тому, що ідея та і все життя виявились оманою. З чим зараз прийшов до цих святих могил? Захотілося сповіді? Потягло вклонитися прахові найдорожчих у світі людей, які, може, єдині приймали тебе, сина, таким, як ти є, бо був їхньою першою й останньою любов'ю. Ти народився з їхнього чистого кохання, а чим заплатив? Байдужістю, неувагою до їхнього життя. Саме з того народжувались материнське горе і скупа батькова сльоза. Тепер ти приповз покаятися. Запізніле й нікому не потрібне каяття…
Десь наче рипнули двері. Озирнувся і побачив сторожа. Той, причинивши хвіртку, може, трохи швидше, ніж годилося б для його віку, поспішав од брами у напрямку села. «Ач, уже побіг! — майнуло в голові. — Цікаво, скільки йому за мене заплатять? Коли каже, що знав батька, то, певне, і мене впізнав, адже ми з татом як викапані… Треба, поки не пізно, і собі забиратися звідси геть». Однак замість того присів на огорожу (хто її тільки поставив біля занедбаних могил), нахилився, взяв жменю піску, потримав у руці, пересипав з долоні на долоню… «Отак і все твоє життя, як пісок… крізь пальці…»