Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Та навіщо вам та віра? Ви он як влаштувались, мов той фон-барон у замку розкошуєте, американським сержантам наказуєте, навіть міс Патриція вам прислуговує.
— Ох, Андрію, Андрію, не все те золото, що блищить… А я думав, ти зрозумієш.
— А що я повинен розуміти? Ще коли зустрів вас у Дайна в готелі, подумав… Ех, та що говорити. Не вірю я вам!
Федір передбачав, що в Андрія можуть виникнути сумніви, і тепер гарячково шукав слова, які могли б переконати хлопця. «Сказати йому про планшет Кьоніга чи ні? Не скажу, подумає, що я ті папери американцям продав. А скажу, то тільки словами й відбудусь, адже той планшет йому не даси, хлопця перевірятимуть на кожному кроці».
— За відвертість дякую, — після паузи промовив Федір. — Виходить, ти зневірився в мені тільки тому, що я не в могилі, а тут, у замку… Дивна логіка. Воно, правда, коли не ймеш людині віри, слова не допоможуть. Та все ж скажу. Я, знаючи, що ти там, у флігелі, в американській розвідшколі, теж мав би не вірити тобі, проте я вірю… Вірю, бо знаю, бачив, як ти повів себе в Дахау, на лісосіці, коли з табору тікали… Не раз мав змогу переконатися, що ти чесний хлопець. Вірю, бо знаю, що ти нікому не сказав і про озеро Топліц, де гестапівці ховали кінці у воду…
— А ви хіба їм про те не сказали? Чи, може, то не ті ящики ми зі складу виносили? Ті самі, я вже їх добре знаю!
— Я не сказав… У цій справі вони обійшлися без нас з тобою. Але того, що шукали, поки що не знайшли. А планшет Кьоніга я їм не віддам. Кістьми ляжу, а переправлю його нашим. Хотів був з тобою, та, бачу…
— Ви так голосно говорите, не боїтеся, що почують?
— Тут нас ніхто не почує. Не хвилюйся. Ти кажеш, розкошую? Після того виступу перед хлопцями на подвір'ї нижнього замку…
— То це ви і є той майор? — стрепенувся Андрій. — Я не знав…
— Ти ще багато чого не знаєш… Як був у карцері, захворів. Уже в кутку смерть стояла. І так мені гірко було вмирати, адже не один ти про мене так подумати можеш. Продався! Вони тільки цього й чекають. Тутешній шеф, генерал Джіммі Керк… Ти запам'ятай його ім'я.
— Навіщо?
— Запам'ятай, згодиться… Так він психологічний експеримент поставив. Поклав собі будь-що зламати мене. Примусити працювати на них. З табором Ді Пі не вийшло, але він затявся, надумав остаточно скомпрометувати, поставити мене на чолі націоналістичного видавництва…
— Послухайте, навіщо ви мені все це розказуєте?
— Для того, щоб ти… — від хвилювання Федір не міг говорити: — як ступиш на рідну землю, іди до своїх… Поки ти вчишся, ти ще не шпигун. А там, як з літака скинуть, не барися, одразу йди…
— Хто це вам таке сказав, що я… піду?..
— Послухай, Андрію… За тобою нема гріха. Тобі повірять.
— А вам ні?
— Вони мене вже встигли обмазати дьогтем, а тепер іще це видавництво на шию, мов камінь, повісять і думатимуть, що втопили. Проте знай і скажи там, кому треба: хто б про мене що не говорив, я не здамся. Коли вже я в цьому вертепі опинився, коли нема для мене іншої дороги додому, я піду цією… Може, і не дійду, та коли знатиму, що мені вірять… Розкажи про БСВ, може, хто з наших додому повернувся, то нехай у них про мене спитають. Я чекатиму вістей від тебе! Чуєш? Обіцяй мені…
— Та що я можу обіцяти? Хіба я знаю, що зі мною буде завтра?
— То правда… Проте вони вас не для Австралії готують. На Україну підете…
— Коли б то так… Вони мені не дуже вірять; то Шпинь, а то цей Шольтен. Годину тому Вінклер про нього допитувався. Хто стріляв?.. Сам наказав прибрати, а тепер допитує.
— Шольтен? Здається, про нього згадував генерал за обідом…
— З генералом за одним столом обідаєте, чи що?
— Трапляється. Це входить у методи мого перевиховання. Але Теда вони з мене не зроблять, ні! Я Федір Крайніченко був і завжди ним буду. Ох, Андрію, це ти вже скоро будеш вдома… Як я заздрю тобі!.. Вклонись і від мене рідній землі.
— А Вальтер каже: кому ми там потрібні, без нас обійдуться.
— Батьківщина без нас обійдеться, це правда, та чи обійдемось без неї ми?
Місяць ще нижче спустився над гори. Може, тому, що світло його падало вже інакше, а може, перемінилося щось у душі Андрія, а тільки все довкола ніби ожило. Хлопець ледве стримував хвилювання. Федір правду каже, у них обох немає зараз іншої дороги. Весь час тримались, і зараз треба триматися один одного, І все-таки десь глибоко в душі ще точив черв'як сумніву: що як це майстерно розставлена пастка? Від цих думок хололо серце, проте він гнав їх від себе геть. Адже коли в таке повірити, то чи варто й на світі жити.