Чорний лабіринт. Книга друга

День-другий… А скільки доведеться ганяти за Ярим? Може, пощастить за кілька днів обернутись, а може, і цілий тиждень чи й більше доведеться пробути в Австрії? Ох, господи боже, як йому обридло таке циганське життя!..

А люди собі йдуть по Фіріхштрассе хто куди, снують, неначе мурахи, і нікому нема ніякого діла до Миколиних справ, до його гризоти.

Зараз йому ще треба заглянути до Фурмана, де споряджали у путь «хорха», віднести хлопцям пашпорти, хай звикають до нових прізвищ. Передати їм гроші, аби купили собі пристойніші вбрання, бо їдуть до Відня, як пани комерсанти, а не якесь там бидло. На Фіріхштрассе, 53 йому сказали, що на третю годину має з'явитись на розмову до чолового, який чекатиме у Левка Гарлиги, то буде вже останній інструктаж перед від'їздом, але до третьої ще цілих дві години. Опісля, може, вже й не випаде попрощатися з Катрею, а зараз сам бог велить. Зупинив таксі і, назвавши адресу пивниці, що за квартал від будинку чолового, сів на заднє сидіння. В таксі завжди їздив один, вмощуючись так, щоб ні таксист, ні перехожі не могли розгледіти його обличчя. Конспірація давно стала звичкою. Господи, куди відлетіли ті недовгі роки юності, коли жив, як усі люди, не боявся, не крився, ходив з піднятою головою і не ховав очей ні від ворогів, ні від друзів. Це було ще три роки тому, а здається, минуло ціле життя. Постарів душею так, ніби рік рахувати за десять. Та хіба не постарієш, коли в цьому вертепі душа шкварчить, наче на розпеченій пательні… А почалося з невинної забави. Дружок по гімназії підсунув книжечку, потім другу, а там і до бойскаутів записали. В сорок третьому став членом ОУН і одразу пішов у підпілля. Руки чесалися поквитатися з окупантами, а провідники переправили на терени Польщі. Був у боївках Рена, Дідика, Бродича, що діяли на Сяноччині. Діяли! Бодай ніколи б не згадувати таку діяльність… Обдирали людей, тягли останнє. Українців не милували, а поляків при найменшому спротиві мордували на смерть. Але поки були на Сяноччині одні, то та різня ще була квіточками, ягідки з'явилися разом з тими, хто тікав від совітської армії з Ровенщини, Львівщини. Ті набігли люті, скажені, і почалося таке, що й у пеклі не побачиш. Він і зараз здригається, коли ненароком згадує різню в Бали-городі. На те невеличке польське містечко навалилися всі разом… Сорок трупів кинули під церквою. А за що? За яку провину підняли на ножі закривавлений Балигород, тоді він так і не довідався. Це вже тепер розуміє, що далі на Захід з порожніми саквами провідникам іти було не з руки, от і поживилися за рахунок забитих, закатованих людей.

Думки про те, чим жив і чим має жити, приходили до Миколи нечасто, але завжди після роздумів над своїми сімейними незгодами. Досить було згадати про Катрю, і голова йому пухла. Як їм далі жити? Як, коли він сам собі не належить? От і зараз… Господи, коби хто знав, як йому не хочеться їхати до того Відня! А спробуй відмовся — вважай, нажився. Тих, хто багато знає і пробує відійти від справ, Ленкавський і його заплічних діл майстри не милують. От і думай, як тут бути. Вибирай, з ким далі хочеш іти: з Катрусею чи з Бандерою. Може, воно якось саме собою зміниться на краще. Може, чоловий когось іншого візьме в охоронці. Хіба Катрі про таке скажеш? Ні, хай уже що хоче думає про нього, аби лиш правди не знала. Так і йому і їй спокійніше буде.