Пожежник

«Обережно», — показав Нік руками.

Еллі була в почекальні, згорнулася калачиком на дивані. Не спала й не читала — просто лежала, притуливши стиснуту в кулак руку до губ. Вона кліпнула й підвела очі. Якусь мить її погляд був розсіяний — здавалося, вона не впізнавала Гарпер.

— Нік сказав, що у тебе тут чергування.

— Щось таке. Через тебе Бен та тітка Керол певні, що хтось у таборі жадає вбити дідуню. Як на мене, то це маячня — усім відомо, що то був отой тип, Мацц, — але команди не я віддаю.

— А хто, Бен?

— Він лише робить те, чого хоче тітка Керол. А хоче вона безпеки для дідуні. Її можна зрозуміти. Хтось таки намагався його вбити. А ще вона воліє, щоб ти залишалася відтепер тут. Щоб напохваті завжди був медичний персонал, якщо в нього станеться напад чи ще щось.

— Їсти я тепер теж буду тут?

Гарпер лише жартувала, та Еллі, очевидно, ні.

— Ага. Вона дуже засмутилася, коли почула, що вчора ти побрела собі десь, аби перекусити, і залишила його самого. У нього серце могло стати. Чи хтось міг зайти й придушити його подушкою.

— Я не можу тут лишатися цілий день. Якщо вже на те пішло, мені час. Джону теж сильно дісталося. Мені потрібно до нього на острів, аби накласти йому бинти й шину.

У руках Гарпер нічого не мала, але сподівалася, що Еллі цього не помітила... і сподівання виправдалися.

— Не можна, — відказала Еллі. — Навіть якби тобі було дозволено покинути лазарет, зараз середина дня. Ніхто не виходить надвір удень.

— Навіть якби мені було дозволено? Що ти маєш на увазі? Це наказ Керол? Хто призначив її головною?

— Ми.

— Хто?

— Усі ми. Ми проголосували. Тебе там не було. Ти спала. Ми зібралися в церкві й співали для Отця Сторі. Співали до всіх, кого ми втратили, прохали вказати нам шлях. Можу поклястися, я чула, як вони співали з нами. У каплиці було лише сто сорок людей, але, здавалося, у співі єднається тисячний натовп, — від цих спогадів шкіра на руках Еллі вкрилася мурашками. І вона ще щільніше стислася в клубок. — Це дарувало почуття порятунку... від усіх поганих почуттів, які ми колись мали. Саме цього й потребували. Потому всі ми заспокоїлися, трималися за руки і балакали. Говорили про речі, що й досі приносять радість. Дякували одне одному, наче перед прийомом їжі. І складали плани. Тоді-то ми й проголосували за те, щоб дати Бену повну владу над питаннями безпеки. І проголосували, аби зробити тітку Сторі головною під час служб у каплиці та відповідальною за щоденний розпорядок, яким завжди опікувався Отець Сторі. Спершу вона опиралася. Казала, що не може брати на себе додаткові обов’язки. Казала, що має доглядати за батьком. Тож ми знову проголосували, і знову усі одноголосно обрали Керол. Тоді вона заговорила про те, що ми припускаємося помилки. Що вона, мовляв, не така сильна, як її батько. Він був кращий за неї в усіх розуміннях. Сердечніший, вдумливий та більш терплячий. Та коли ми проголосували втретє, вона й тоді перемогла. Це було кумедно. Так кумедно, що аж Керол розсміялася. То був наче як сміх крізь сльози.