Людолови Том 1

«Викличу Грохольського. Це він, негідник, виклопотав мені цю кляту землю. Хай викручується: Так я йому й скажу. Я просив нагороди за подвиги, а ти мені накоїв стільки клопоту. Дай мені іншу землю — і хай їй чорт, цій клятій Сивері»

І Грохольський уволив його бажання. Як підкоморій, він добре знав, що позов подають до рук позивальників за шість тижнів до суду і, діставши від Бжеського листа і розрахувавши час, він негайно виїхав із Варшави, радий вирватися на дозвілля вiд безлічі різних справ, і прибув до Бжеського за три дні до суду.

Він трохи хвилювався, не зрозумівши з листа, в чому річ, але, прочитавши позов сиверян, зареготав і довго не міг вимовити слова.

— Та чого пан регоче? — Обурився Бжеський. — Що я робитиму, коли вони справді відсудять землю?

— Та ти з глузду з'їхав, любий Рогмунде, — нарешті ледве вимовив Грохольський, витираючи сльози. — В тебе ж є королівська грамота. Розумієш: ко-ро-лівська. І ти гадаєш, що її можна знищити з примхи якихось хлопів, обернути на ніщо?

Бжеський ображено підібрав губи.

— Не розумію, що тут дивного. Адже знищили королівську грамоту, надану Німцевичеві на Білинецьке староство.

— Що?! Та це ж зовсім інша річ. Ту землю дали Німцевичам, не знаючи, що її вже подаровано небожеві ксьондза Януша Радзівілла. Хіба ж можна дорівнювати княжат до якихось хлопів, — презирливо вказав він на зібганий позов сиверських козаків. — І невже є в Речі Посполитій хоч один дурень, який не розуміє цієї різниці.

Це вийшло не зовсім чемно, але щиро. Пан Бжеський почервонів, але не час було ображатися. Та й гостинність зв'язувала його.

А пан Грохольський вів далі, не помітивши власної нетактовності:

— Хай приїздить підкоморій. Побачимо, хто має рацію — ти чи я.

— Так, але ж вони теж посилаються на якусь королівську грамоту.

— Кажу тобі, що нема про що турбуватися. Ці хлопи не вміють відрізнити королівської грамоти від першого-ліпшого папірця, я їм покажу, що тaкe наш закон, і, якщо тутешній підкоморій не мавпа, а людина, я доведу його до доброго розуму.

Говорячи, Грохольський задоволено позирав на себе в кришталеву глибину дзеркала і підкручував тоненькі вусики над гостренькою борідкою, за модою Генріха Валуа.

Бжеський зовсім заспокоївся і набрав войовничого вигляду.

— Та і я не дам себе ображати. Я доведу, що не можна жартувати з рятівником найяснішого принца Владислава, — бундючився він, як гиндик перед квочками, зовсім забувши, що його подвиги — плід палкої уяви і спритної вигадки пана Грохольського.