Людолови Том 1

— Ні, ні, краще вмерти!

Настя зціпила зуби з огиди й ненависті. І тому, що беглер-бей був молодий і вродливий, гостріше палала її ненависть до нього.

Щось тихо зашаруділо за спиною. Настя рвучко обернулася. Маленька чорноока татарочка років десяти сором'язливо ховалася за гаптовану запону.

Настя ступнула до неї з перекошеним люттю обличчям. Татарочка перелякано відскочила, і за запоною швидко-швидко залопотіли її маленькі папучі [157], а Настя сіла і замислилася. Порив стих. Вона відчувала безкраю втому й сум. І, опустивши очі, побачила вона на своїх грудях заповітне намисто. Крапельками крові палали рубіни в золотому павутинні різьблення. Тільки не було середньої підвіски з найбільшим, найкоштовнішим рубіном. Десь загубила вона його в рідних степах, а може й тоді, коли Сафар тягнув її, непритомну, з рідної хати.

І пригадала вона хутір, явір, що тихо шелестів над головою, батька з новою люлькою і Сагайдачного, веселого й щасливого. Ох, чому, чому не послухав він розважливих порад її татка?!

Сідало сонце. Море забарвилося аметистовими тонами. Мліли над ним темно-бузковими пасмами хмари, облямовані золотом. У кімнаті сутеніло. Прийшли невільниці, знаками покликали її, привели до галерейки, де музично дзюрчав фонтан. Спритно роздягли її і обмили з голови до ніг водою, напахченою трояндовою олією, принесли їй одяг, прозорий, як світанковий туман.

На дворі й на галереях заблимали олійні лампи, підвішені на ланцюжках до стель. Їх мінливе полум'я здригалося від морського вітру, і вибагливі тіні гойдалися по кутках, розмахуючи сірими рукавами. Настя повернулася до знайомої кімнати й лягла не роздягаючись. Серце напружено билося, слух ловив кожен шелест, кожен шепіт у сералі. Але повільно линув час, і все було тихо.

На сході вставав повний місяць. Побігла до нього морем срібляста стежка іскор. Солодко й ніжно пахтіли кипариси, лаври й величезні дзвоники, що скидались на лілеї чи то дур-зілля. Незчисленними бубонцями дзюрчали нічні цвіркуни. Ішла над землею південна, любашна ніч.

Настя непомітно заснула. Втома і все перебуте зморили її. Розкинулося на м'якому дивані змучене тіло, і Селім мимоволі замилувався сплячою, завмерши на порозі. Але, хоч як тихо він увійшов, погляд його збудив Настю. Вона схопилася і, вмить пригадавши все, за билася в куток.

Селім спустився на диван і рухом покликав Настю до себе, щось говорячи їй по-татарському. Настя гнівно хитнула головою. Селім щось відповів їй, шкірячи білі зуби, але Настина упертість, певно, набридла йому. Він наблизився до неї і зненацька схопив її за стан. Настя відкинулася всім тілом, розпачливо й вороже. Він тягнув її до себе і підтримував за потилицю, намагаючись поцілувати. Вона вперлася руками в груди, пручалася, билася, як риба в рибалчиних руках, і раптом намацала на Селімовому поясі кинджал. Яке щастя! Блиснуло загострене лезо, але він вчасно впіймав її руку і, незважаючи на розпачливий опір, вирвав його і викинув за вікно. Кинджал блиснув срібним променем і впав на грядку серед квітів. Лезо встромилося в землю, і ще довго тремтів його держак, блимаючи при місячному сяйві діамантами, наче крапельками роси.