Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
І Барило поклав перед підкоморієм кілька копій з люстрації і план сиверськоі землі, підписаний королівським урядовцем.
Тим часом підкоморій надіслав возного і вижа оглянути уход на місці і перевірити межові знаки, а сам почав допитувати свідків. Грохольський насторожився: треба було конче збити їх, витягти з них, що треба, заплутати їх в протиріччях або заплямувати так, щоб суддя не йняв віри їх словам. Але й тут справа була складна. Знаючи, що твердження нешляхтичів не мають сили, прокуратор викликав кількох статечних старшин, що мали папери про своє шляхетство, і добре підготував їх до допиту, передбачаючи більшість каверзних запитань Грохольського. Тому й заплутати їх було важко. Були свідки з боку пана Бжеського. Прокуратор почав їх добре виводити на чисте, але підкоморій урвав його і вдруге викликав пробоща Маєвського. О, той не плутав, спритно і хитро відповідав і чимало попсував крові сиверянам.
Накрапав дрібний дощ. Обрій пойняла сиза імла. Гучно й тоскно перекликалися півні. Сиверяни тулилися попід хатами, ховаючись від дощу. Підкоморій почекав трохи, і коли дощ ущух, рушив на поле, бо по закону підкоморій мусив розв'язати кожну справу того ж дня, не відкладаючи її до ранку.
І, «ставши [154] на грунті, де спор був, моццю зверхності королівської і владою уряду свого підкоморського», посилаючись на артикули литовського статуту [155] і на постанови королівського суду, висловив пiдкоморій свій вирок:
Понеже землю Сиверу подаровано козакові Омеляну Іванову ще за почцівого короля Стефана Баторіуша, але наступні королі цього дарунка грамотами не ствердили і спадкоємці Іванова свого шляхетства не довели, тобто і права володіти землею, — вважати землю Сиверу за недоторкану й безсумнівну власність пана Рогмунда Бжеськoгo.
Проте уход peєстрового козака Панаса Барила, грунтуючись на огляді меж, на доводі спокійного й довгого уживання, на поданих люстраціях і на показах свідків, до віри гідних і під присягою допитаних, — вважати ухід за Барилчину власність; і за гвалт, образи et cetera — стягнути з пана Рогмунда Бжеського на користь оного Барила п'ятсот кіп литовських грошей.
Низько схилилися чубаті голови. Програли. І програли всупереч очевидності, законові й праву. Позбулися шматка хліба, притулку. Що ж тепер? Піти світ за очі, на південь, у Дике Поле, або скоритися й сплачувати Бжеському данини та чинші, які йому забажається на них накладати, і потроху перетворитися на хлопів, на безмовну худобину, що працює на пана, як миршава шкапина?
Але причепитися не було до чого. Підкоморій добре знав, як судити: наклавши на пана Бжеського грошову кару за Барила, він кожному довів. свою чесність та безсторонність. Збентежений був і пан Бжеський. З одного боку, як не радіти з такого вироку, але ложка дьогтю псувала бочку меду, тим більш що грошей у цю мить у нього не було, і довелося поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця. А що може бути ганебніше для пишного пана, як виявити, що його кишені порожні!..
Рабиня
Настя плакала довго-довго. Обірвалася остання нитка, що зв'язувала її з батьківщиною. Глибокий розпач паралізував її. Не було сили ані підвестися, ані озирнутися. Довго, ритмічно гойдалися ноші. Тричі змінялися негри-носії, а Настя не рухалася, лежала, як мертва, заплющивши очі, і тільки коли-не-коли здригалася з болю.
Що думала, що відчувала вона, сидячи на терезах, — вона й сама не знала. Та й тeпep була вона як уві сні. Чи не все одно, де понесуть її і до кого?! Тепер вона вже не людина, а рабиня, куплена за гроші і зважена на терезах.
Як ось урвалося ритмічне коливання. Міцні руки підхопили Настю і внесли до палацу. Вона не оглядалася,
не бачила, скільки промайнуло перед очима високих покоїв з ліпними барвистими стелями і склепінчастими вікнами та дверима. Її спустили на низький і м'який диван, і носії беззвучно вислизнули за гаптовану запону, залишивши її на самоті.
Хвилину лежала вона нерухомо, ніби силкуючись забутись, розвіяти важкі примари, потім розплющила очі.
Кімната була невелика, напівтемна. Візерунчаста стеля, де без краю повторюються зорі й многокутники, поділені опуклими смужками; звислі карнизи, низькі склепінчасті двері, такі ж самі вікна з кольоровими шибками і мушарабіями [156] від сонця. На кам'яній долівці — килим на всю кімнату. Вздовж стін — дивани, а посередині — маленький восьмикутний столик із перламутровою інкрустацією, не вищий від звичайного дзиглика, та кілька строкатих подушок. От і все.
154
Формула підкоморського вироку.
155
Литовський статут — кодекс законів, на підставі якого польські суди розглядали всі справи.
156
Мушарабії — грати з каменю або з дерева в вікнах гарему.